Зауважмо, що й дослідницька культура О.Оглоблина, як і О.Лазаревського, формувалася в річищі широкої архівної та джерелознавчої евристики. Недаремно студії початкуючого історика вражають обсягом опрацьованого фактографічного матеріалу. Вочевидь, вивчення цінної збірки книг та джерел О.Лазаревського спрямувало й відповідні евристичні запити О.Оглоблина, зокрема щодо низки відомих персоналій другої половини XVIII - початку XIX ст.

Наприклад, на сторінках його монографії «Кріпацька фабрика», наклад якої був знищений радянською цензурою 1931 р., споглядаємо ім'я «великого дідича» Михайла Миклашевського96 - одного з героїв студій О.Лазаревського.

Цікава і досить самобутня оцінка О.Лазаревського як ученого представлена в лекційному курсі О.Оглоблина з історії України, який він читав у 1929/1930 навчальному році. «Синтетичні завдання не властиві були Лазаревському. Мимо всенької його величезної праці монографічної та археографічної, він був і залишався найвидатнішим істориком Гетьманщини, себто певного тільки періоду в історії України (XVII-XVIII ст.) певної частини української території (Лівобережжя). Але за те він один з перших віддає основну увагу соціяльно-еко- номічній історії»97.

Більш виразно щодо постаті та творчості свого попередника О.Оглоблин висловився в еміграції. Зокрема, він обстоював думку, що О.Лазаревський виступив «немовби суворий і невблаганний прокурор на суді над козацькою старшиною й українським шляхетством XVII-XVIII ст., які в його уявленні й освітленні з'являються перед нами як верства, що нічого доброго не зробила в історії України й спричинилася до руйнації старої гетьманської держави»98. Видається, що у цій рецепції творчої спадщини О.Лазаревського помітну роль відігравали неоромантичні компоненти мислення О.Оглоблина. Тим більше, що історик обстоював думку про «позитивну, творчу, культурну працю» української аристократії XVIII ст.99

Такий підхід зазвичай спирався на неоромантичні уявлення про те, що провідна верства (еліта), принаймні, її частина, осягає політичну, національну чи соціальну конечність історичного руху й виступає на сцені минувшини як «колективний», точніше, «груповий» герой, який несе ідеї «патріотизму» й «жертовності» задля здійснення ідеалізованої мети100.

Утім, попри такі, здавалося б, неГативні оціночні пасажі, пієтет до творчого доробку свого попередника О.Оглоблин проніс до кінця життя. Свідчення цієї величезної пошани несподівано віднаходимо в його листуванні 1964 р. На той час родина О.Оглоблина опинилася у вкрай складному становищі - помирала паралізована дружина, тяжко працював на фабриці його син Дмитро, нависла загроза втрати помешкання у Лудлові (Массачусетс, США), не було жодної можливості взяти позику в банку чи кредитній спілці. Наразі розглядалися найрізноманітніші варіанти пошуку грошей, зокрема навіть продаж власної книгозбірні.

«Що ж до продажу книжок із моєї бібліотеки, то це річ для мене - доки ще живий - абсолютно неможлива; хоч і маю деякі цінні й рідкі видання, але вони потрібні для моєї наукової роботи (приміром, «Історія русів» І видання 1846 року або три томи «Описания Старой Малороссии» Лазаревського). Мені навіть страшно про це й подумати», - писав О.Оглоблин у листі до Л.Винара від 18 жовтня 1964 р.101 Мабуть, цей уривок не потребує якихось додаткових коментарів.

Іншою площиною, яка перетинала наукові зацікавлення О.Лазаревського та О.Оглоблина, була царина українського родознавства, зокрема генеалогія лівобережного чи малоросійського дворянства. Зазначимо, що в ієрархії фахових проблем О.Оглоблин розглядав генеалогію як інтимно близьку царину наукових студій і навіть порівнював свої захоплення родознавством із почуваннями дитини у «казковому зачарованому лісі»102. Згодом його зацікавлення власним родоводом трансформувалися у розгалужене коло наукових інтересів, які тією чи іншою мірою проступали ще у 1920-1930-х рр., а також у воєнну добу103.

Проте повною мірою вони виявилися в еміґрації. Недаремно 1964 р. О.Оглоблин окреслив ці наукові інтереси у п'ятьох напрямах: «1. Генеалогія шляхетських, старшинських, козацьких і патриціянських фамілій Лівобережної України ХУІІ-ХУІІІ стол.; особливу увагу звертав я на ті фамілії на літери Т-Я, що мали ввійти до 5-го тому Родословника В.Л.Модзалевського, який не побачив світу. 2. Генеалогія українських гетьманських родів (зокрема нащадків гетьмана Петра Дорошенка й наказного гетьмана Павла Полуботка). 3. Генеалогія кількох визначних культурних і політичних діячів українського походження (Микола Гоголь, Максим Рильський, Дмитро Дорошенко, Олександер Шульгин, Косачі, Туманські, Xаненки, Драгомирови та інші). 4. Збирання матеріалів до монографії про рід Лашкевичів, моїх предків по матері. 5. Методологічні та історіографічні проблеми української генеалогії та інші теми»104. Водночас він відводив виняткову роль біографістиці в історичних студіях, яку називав архаїчним терміном «біографіка»105, що був популярний на початку XX ст.

Ці академічні інтереси О.Оглоблина створювали міцний фактографічний підмурок, на який спиралися його студії, присвячені українській історії кінця ХУІІ-ХУІІІ ст. До того ж, генеалогічні й біографічні зацікавлення специфікували його дослідницькі інтенції.

Зрештою, у працях О.Оглоблина споглядаємо безліч біографічних, родовідних екскурсів, зауваг і коментарів, що продукують, окрім макроісторич- них контекстів, силу-силенну мікроісторичних ракурсів, які не втрачають в авторському письмі своєї самоцінності. Відтак архітектоніка його студій вирізняється полівимірністю, спричиненою багатоманітністю сюжетних ліній, зокрема їх перетіканнями, самостійними відламами і т.п.

Таким чином, особистий пієтет до історії родів сполучається з дослідницькими інтенціями О.Оглоблина, який прагнув не тільки відтворити континуїтет української минувшини, а й показати розмаїття й насиченість політичного, культурного та духовного життя ХУІІІ ст. Однак від часів мазепинської еміґрації ця ідейна тяглість простежувалася вже не стільки у сфері політичної історії України-Гетьманщини, скільки у царині суспільної думки,