У цьому місці варто наголосити, що йдеться не лише про конфронтацію, яку можемо представити як змагання традиційного з модерним, а й про спроби автора показати канали перетікання старої спадщини Гетьманщини на нові терени соціального, політичного, культурного й духовного буття другої половини XVIII ст. Недаремно один із рецензентів зазначеної монографії вважав, що вона присвячена «многобарвним проявам українського політичного життя у другій половині XVIII і на початках ХІХ століття»154.

Виглядає, що ідея пошуку цього зв'язку, зрештою, інтелектуальної й культурної близькості новгород-сіверських діячів є провідним рефреном монографії О.Оглоблина. Саме вона сполучає 23 біографічні та родознавчі нариси, які утворюють розмаїту композиційну мозаїку монографії, що складається в авторський образ Старої України.

У видовому плані низка нарисів, об'єднаних великим задумом, є досить звичайною формою для стильового профілю О.Оглоблина. Адже більшість його монографій 1920-1930-х рр. виконані як певна серія нарисів, що висвітлюють локальні фраГменти спільної теми. Проте в міжвоєнному часі архітектоніка праць історика спиралася на ідею висвітлення конкретних господарських структур - мануфактура, передкапіталістична фабрика і т.п. Натомість у «Людях Старої України» незаперечно домінує просторовий ракурс висвітлення, який сполучає низку багатоманітних зв'язків між героями цієї монографії. Отже, саме простір старої Сівери, а у ширшому сенсі і всієї України, виступає як засадний соціо- й етнокультурний чинник, який формує світосприйняття «дворянських патріотів». Згадаємо, приміром, відому тезу про «територіальний патріотизм» у класократичній візії В.Липинського155.

Власне, думка про спільний соціокультурний і територіальний терен, де постає групова свідомість українських автономістів другої половини ХУІІІ ст., нав'язує основні авторські контексти висвітлення тогочасних діячів. «Це надає єдности нарисам і намічає межі, далі яких не заходить дослідницька увага автора», - зазначає Н.Полонська-Василенко156.

Відзначимо, що монографія О.Оглоблина справила неабиякий вплив на українську зарубіжну історіографію, особливо щодо побутування Новгород- Сіверського гуртка. Приміром, Д.Решетар та О.Пріцак розглядали ХУІІІ ст. як новгород-сіверську стадію українського національного руху саме в руслі «Людей Старої України»157.

Персоналістичний підхід концентрує погляд О.Оглоблина на інтелектуальних і культурних профілях тогочасних діячів, зокрема, у сенсі тих передумов і обставини, які спричинилися до постання їхніх автономістських ідеалів. Наприклад, він згадує про німецьку освіту Андрія Гудовича та його думки про потребу пов'язати долю України із Західною Європою158, про європейську освіту й блискучу ерудицію О.Лобисевича159 та П.Симоновського160. Водночас О.Оглоблин акцентує увагу на дворянських устремліннях нащадків української старшини. Зокрема, він пише про ідею вищості української шляхти щодо російської аристократії, яку палко обстоював «дворянський трибун» Тимофій Калинський161, звертає увагу на оборону прав «дворян у свитках», котру проводив Андрій По-

летика162.

Помітне місце вчений приділяє й побутуванню старих традицій України- Гетьманщини. Приміром, він наголошує на українському корінні поета Василя Капніста, виплеканому його матір'ю - «старосвітською патріоткою» Софією Андріївною Капніст163. Ба більше, О.Оглоблин тримається думки про «козацький демократизм» В.Капніста, який протиставляє «язвам російського централізму»164. Відтак автономістські переконання поета, які 1791 р. приведуть його із таємною дипломатичною місією до Берліна, розглядаються автором саме в полі цього культурного конфлікту. О.Оглоблин і намічає ті імовірні лінії конфронтації, у надрах яких постали автономістські устремління: впливи старих традицій, антикварна й краєзнавча практика як збирання реліктів козацько- гетьманської спадщини й спроби історико-географічних та історико-статистич- них описів, ностальгійні й опозиційні настрої української аристократії, котра прагнула ввійти до станової ієрархії імперії Романових і заразом уважала себе рівною, а то й вищою за російське дворянство, європейські ідеї й освіту доби просвітництва тощо. Ці чинники та передумови, власне, і творили культурний тип «старого» українського діяча.

Саме у цьому сенсі історик розглядає В.Капніста, якого вважає своєрідним репрезентантом типу «культурного українця» в російському імперському просторі, що в XIX ст. найяскравіше представляла велична постать М.Гоголя165. Проте О.Оглоблин представляє В.Капніста і як попередника «національно-визвольної поезії Т.Шевченка»166. Заразом автор убачає в мотивах його творчості речника «країни, уярмленої іншою країною, з протестом передусім національно-політичного (розрядка О.Оглоблина - О.Я.) характеру, хоч і в ньому виразно бринять соціяльні мотиви»167. Тож у рецепції історика В.Капніст постає як діяч, що посідає проміжне становище між М.Гоголем та Т.Шевченком. Недаремно О.Оглоблин означує його як «українського поета у душі», що писав свої вірші російською мовою168. Зрештою, в авторському письмі постать В.Капніста, мабуть, найповніше репрезентує проблему побутування українського митця-інтелектуала на полі російської культури та взагалі у соціокультурно- му просторі імперії Романових.

Зауважимо, що політичні ідеали діячів Старої України О.Оглоблин пов'язує з «консервативними настановами», хоч і наголошує на умовності цього означення. Зокрема, він тримається думки, що «покоління новгород-сіверців 1780-х років - а до нього належав Капніст - було захоплене ідеями американської революції і натхнене її перемогою. Здавалось і вірилося, що й українське визволення буде здобуте тим же шляхом - «консервативної революції» (якщо можна так висловитися) і збройного повстання проти російської влади, підтриманого міжнародними чинниками»169.

Утім, «революційні захоплення» українських автономістів кінця XVIII ст., уважає історик, досить швидко поступилися остраху перед ненажерливим революційним молохом. Відтак «французька революція 1789 року, а особливо її «поглиблення» в першій половині 1790-х років показали українським шляхетським (курсив О.Оглоблина - О.Я.) патріотам страшну загрозу соціяльної революції і знищення всього суспільно-економічного ладу»170. Саме