Імовірно, незважаючи на фаховий вишкіл, ця психологія антиквара, схильного до сприйняття, передусім, синґулярного й неповторного, який уважав, що самоцінність історичного документа є очевидною й незаперечною, певною мірою побутувала і у світосприйнятті О.Лазаревського. Можливо, саме вона спонукала його -кінцем прибрати на себе роль приватного вченого й публікатора джерел.

Це осібне становище О.Лазаревського в науковому світі, вірогідно, диктувалося не тільки його особистими прикметами, а й світоглядом. Невідрефлекто- ваність позитивістського канону мислення цього історика, що поєднувалася з обстоюванням тези про самодостатність джерела, сполучалася в його стильовому профілі зі своєрідними просвітницькими складовими, вислідом яких були думки про громадське «добро» та «спадщину».

Стильові поєднання позитивізму та просвітництва були досить поширеними у світосприйнятті і поглядах низки відомих українських діячів та інтелектуалів другої половини XIX ст. Тим паче, що в типологічному сенсі просвітницький раціоналізм та перша хвиля позитивізму споріднені між собою. Приміром, такі мисленнєві сполучення побутували у творчості В.Антоновича та П.Куліша.

Проте у випадку з О.Лазаревським позитивістські й просвітницькі компоненти складають унікальний візерунок його творчості завдяки тим громадським, суспільним та культурним практикам, які започаткувала Велика реформа 1861 р. Саме цей ефект споглядання, усвідомлення й осмислення тих величезних соціальних трансформацій, так би мовити, «зсередини», очима земського посередника й місцевого діяча, визначив перебіг його інтелектуальної біографії. Більше того, ці громадські практики значною мірою сформували той життєвий досвід, урешті-решт самобутній горизонт очікувань і сподівань, із перспективи якого історик освітлював українську минувшину - т.зв. Стару Малоросію.

Походження цієї назви в історичному письмі О.Лазаревського є однією із за- садничих проблем щодо витлумачення його поглядів і світосприйняття, особливо з огляду на старанне й систематичне іґнорування автором низки рефлективних компонентів (введення та представлення дослідницької стратегії, широкі висновки, проміжні узагальнення, оціночні чи пояснювальні коментарі, виразно вибудувані лінії позитивної чи неґативної арґументації, ґенералізація, формалізація та концептуалізація фактографічного матеріалу і т.п.). Якраз на цю стильову рису творчості вченого неодноразово звертали увагу історики (В.Біднов, М.Василенко, І.Джиджора та ін.)43.

Власне, термін «Стара Малоросія», винесений до назви низки праць О.Лазаревського, є тією наріжною ланкою, котра продукує образ українського минулого в авторській візії, принаймні, вимальовує його загальні контури. Уважають, що поняття «Стара Малоросія» до наукового обігу ввів саме О.Лазаревський (М.Василенко, В.Сарбей)44, який послідовно вживав його у ряді відомих студій: серія історико-генеалогічних та історико-біографічних нарисів «Люди Старой Малороссии» й 10-томний дослідницький проект «Описание Старой Малороссии», з обсягу якого автор встиг підготувати й видати три томи, присвячені Стародубському (1888 р.), Ніжинському (1893 р.) та Прилуцькому (1900-1901 рр.) полкам. Наступний том присвячувався описові Полтавського полку, проте вченому не судилося його завершити45.

Недаремно М.Грушевський уважав, що перший том волюмінозного (багатотомного) «Описания Старой Малороссии» представив науковій громадськості О.Лазаревського як «найбільшого дослідника, якого мала Лівобічна Гетьманщина перед тим і по тім»46. Схожої думки тримався і син історика - Гліб Лазаревський, який назвав батьківські праці «Описание Старой Малороссии» та «Люди Старой Малороссии» «величними полотнами»47.

Так чи інакше, дефініція «Стара Малоросія» в українському історієписанні XX ст. стала асоціюватися, переважно, саме з О.Лазаревським та його творчою спадщиною. Зауважмо, що історик продовжував використовувати цю назву навіть попри гострі й дошкульні зауваги, висловлені в рецензії І.Лучицького на перший том. Той розглядав термін «Стара Малоросія» як такий, що не вповні відображає реальний зміст рецензованої студії. «Чи не було б справедливіше назвати її описом не старої, а просто власницької (курсив І.Лучицького - О.Я.) Малоросії?», - риторично запитував рецензент48.

Інші дослідники не були настільки категоричними, як І.Лучицький, однак уважали дефініцію «Стара Малоросія», принаймні, не зовсім точною. Приміром, В.Мякотін віддавав перевагу назві «Гетьманська Малоросія»49, а Д.Багалій висловив думку, що правильніше було б назвати студію О.Лазаревського «Описание левобережной Малороссии»50.

Утім, наприкінці ХІХ - на початку XX ст. дефініція О.Лазаревського здобуває визнання та набуває неабиякого поширення. Промовистим свідченням цього є те, що термін «Стара Малоросія» фіґурує у назвах праць багатьох українських та російських істориків, зокрема В.Барвінського, М.Василенка, В.Ейнґорна, Г.Максимовича, Д.Міллера, І.Огієнка, І.Павловського, В.Пархо- менка, М.Плохинського та ін. Протягом 1924-1925 рр. у Львові навіть видавався історичний часопис «Стара Україна» за редакцією І.Кревецького.

Хронологічно доба «Старої Малоросії» у представленні О.Лазаревського обіймала період від середини XVII ст. до кінця XVIII ст. Власне, ці межі були визначені вже у його відомій монографії «Малороссийские посполитые крестьяне (1648-1783 гг.): Историко-юридический очерк по архивным источникам» (Чернігів, 1866 р.).

Територіально предметна область студій О.Лазаревського локалізувалася теренами Лівобережної України. Зокрема, назви кількох праць ученого навіть сформульовані у відповідному дусі - «Из истории сёл и селян левобережной Малороссии: полковник