У видовому плані його студія являла собою щось середнє між монографією й екстрактом, зробленим із низки історичних джерел. Сам автор схарактеризував її як «спробу з'єднати в дещо ціле зібрані протягом багатьох років матеріали для історії заселення, землеволодіння та управління Малоросії за вказаний термін»52.

Серед науковців побутували різні оцінки й тлумачення стосовно видового означення «Описания Старой Малороссии». Д.Багалій наголошував, що праця О.Лазаревського репрезентує лише факти у «систематизованому вигляді»53 та є «початковим зводом матеріалів»54, І.Лучицький стверджував, що вона чимось подібна до «історико-географічного словника»55, а В.Сарбей узагалі розглядав його роботи як «напівархеографічні видання»56.

Видається, що на вироблення цієї самобутньої, у певному розумінні архаїчної, форми студій, вочевидь, вплинула відсутність широкого викладацького та взагалі лекційного досвіду в інтелектуальній біографії О.Лазаревського. Адже саме педагогічні практики зазвичай спонукають до цілісного, систематичного оформлення думок в узагальнюючих, викінчених образах чи формулах, які вчений чи викладач транслює певній спільноті або широкому загалу. Утім, попри цю синкретичну, почасти навіть суперечливу видову належність «Описания Старой Малороссии», зазначена робота з'явилася на арені українського історієписання як контраверсійна студія щодо героїко-романтичних праць М.Костомарова та Д.Яворницького. Зокрема, О.Лазаревський уважав, що його 10-томний проект надасть громадськості певні матеріали щодо внутрішнього побутування Малоросії, яке «сильно заступається переказом подій зовнішньої історії»57.

Натомість російський історик В.Мякотін представив це інтелектуальне змагання у більш загостреному й категоричному сенсі. Зокрема, він трактував його як самобутній контраст між відтворенням «зовнішньої» та «внутрішньої» історії України-Гетьманщини, в якій одна картина минувшини - блискуча й героїчна, суттєво суперечила іншій - темній і похмурій, проте якраз і доповнювалася останньою58. Д.Багалій обстоював думку, що песимізм О.Лазаревського як дослідника «внутрішньої» історії був реакцією на невиправданий оптимізм українських істориків, які студіювали «зовнішню» минувшину59.

Зазначимо, що два томи «Описания Старой Малороссии» спричинилися до вельми цікавого явища на обширах українського історієписання - появи ре- цензій-монографій Д.Багалія та В.Мякотіна (148 та 126 стор.) з подвійною видовою належністю. Причому вони мають самостійну структуру, науковий апарат та навіть додатки з опублікованими джерелами.

У широкому розумінні ці рецензії-монографії більш-менш заповнювали нестачу рефлективних компонентів у праці О.Лазаревського, почасти призначалися для інформаційного супроводу, потрактування й популяризації основного тексту серед наукової громадськості. Тим більше, що перший та другий томи висувалися на Уварівську премію Санкт-Петербурзької академії наук, яку здобув

її автор60.

Таке своєрідне становище інтелектуальної, хоч і дещо прихованої опозиції, яке посіло «Описание Старой Малороссии» в українській історіографії кінця XIX ст. (позаяк провідну роль О.Лазаревський відводив усе ж таки старанно підібраному фактографічному матеріалу), привертає увагу до її сюжетних ліній. Насамперед, постає питання про соціальний лейтмотив, який проступає загальним рефреном крізь усю наукову творчість О.Лазаревського. Виглядає, що первісною віхою у цьому сенсі була згадана вище монографія «Малороссийские посполитые крестьяне.». Зазначимо, що В.Сарбей ще на початку 1960-х рр. у світлі настанов радянської історіографії розглядав цю роботу як найвище досягнення О.Лазаревського61.

Інтелектуальний контекст зазначеної студії диктувався пореформеними практиками молодого вченого, який намагався з'ясувати те, як постало «кріпосне рабство» на теренах Малоросії. Звичайно, інвективи щодо козацької старшини спостерігаємо ще в його ранніх працях, наприклад, у розвідці на сторінках петербурзької «Основи»62. Проте думка О.Лазаревського про місцеве походження кріпацтва в Малоросії, яка надала його творчості виразного антипанського спрямування, безперечно, є вислідом монографії про буття посполитих. Ця вихідна теза про закріпачення селян на теренах Гетьманщини спричинилася, за висловом М.Грушевського, до виношування ним антитези про виняткову роль старшини у цьому процесі63.

Отже, проблемним полем студій О.Лазаревського, хоч і в дещо специфічному розумінні, став соціальний світ минувшини з його швидкоплинними процесами та потворними діяннями конкретних осіб, родин та родів. «З одного боку, захоплення маєтностей з селянами, що в них мешкали, а з іншого - «скуповування» козацьких земель й обертання їх власників у «підсусідків», складає ледь чи не головний зміст тієї частини історії Малоросії в період Гетьманщини, котра ще залишається ненаписаною», - наголошував історик в одній зі своїх розвідок64. Таке розуміння О.Лазаревським історичної сутності всієї доби Старої Малоросії є показовим, оскільки визначає авторську перспективу висвітлення ранньомодерної минувшини - взаємини між тогочасними станами, себто мінливі й суперечливі контексти соціального буття.

Таким чином, незліченні здирства, «зловживання», грабунки, доноси, родинні зв'язки й впливи, захоплення земель, обернення козаків у «підсусідків», судові справи, змагання за полкові й сотенні «уряди», фальшування доказів дворянства, які повсякчасно супроводжували перетворення козацької старшини на новоспечене українське панство, є звичайними сюжетами в авторському письмі.

Приміром, діяльність одного з відомих мазепинців - прилуцького полковника Дмитра Лазаровича Горленка, в «Описании Старой Малороссии» представлена у вкрай негативному світлі. «Будучі всемогутнім повелителем, Горленко що хотів, те й забирав. Нічим він не обмежувався, позаяк мав своїм протектором і батьком бувшого гетьмана Мазепу», - зазначає О.Лазаревський65. У схожому контексті подається, наприклад, і постать стародубського полковника Лук'яна Івановича Жоравки. «Головна увага його, як полковника, - пише автор,