Зауважмо, що навіть у тих випадках, коли вченому бракувало відомостей для висвітлення певних ракурсів соціального буття тих чи інших персоналій, він висловлював сумніви щодо їхнього т.зв. «бездоганного» життя. Цікавою у цьому розумінні є авторська характеристика сина гетьмана Івана Самойловича - стародубського полковника Семена Самойловича, який помер у 25-річному віці. «Скоріш за все, померлий був звичайним смертним, котрий завдяки випадку опинився у щасливих умовах, поспішав насолодитися земними благами в тому вигляді, в якому вони видавалися йому найбажанішими», - підкреслює О.Лаза-

ревський68.

Зазначимо, що в нечисленних узагальнюючих пасажах історик однозначно вказує на головного винуватця тих процесів - адміністрацію України-Гетьман- щини. «Гетьманський уряд» не хотів розуміти, що «добровільне й правильне купування» старшиною козацьких земель чинилося у більшості випадків під тиском влади, тобто під виглядом «добровільної й правної», у дійсності - купівля- продаж більшою частиною бувала "примусовою та підставною"», - стверджує вчений69.

У передмові до видання «Сулимовского архива» О.Лазаревський висловився ще категоричніше: «Багатство малоросійської старшини XVIII в. зростало й збільшувалося головним чином унаслідок насилля над народом»70. Та й сама старшина, на думку історика, поступово позбувалася інституту виборності, фактично перетворюючись на «гетьманських чиновників»71.

Зрештою, під авторське розвінчання потрапляють не тільки окремі особи, а й цілі родини. Приміром, у такому ключі автор розглядає «феномен» родини Забіл, представники якої протягом тривалого часу, один за одним, обіймали уряд борзнянського сотника72.

Помітне місце в текстах О.Лазаревського посідають сюжети зі спростуванням «аристократичного» походження багатьох відомих українських родів. Наприклад, він указує на очевидне фальшування генеалогії родини Тарасевичів, представники якої вважали, що походять від гетьмана Тараса Трясила (Федоровича)73.

Такий вислід дослідницьких практик ученого мав наслідком гнівні протести та інвективи з боку низки відомих представників малоросійського дворянства74. Відтак авторські викриття навіть створили О.Лазаревському своєрідний ан- типанський ореол.

Власне, цю його типовість у репрезентації низки біографій козацької старшини, що кінцем обернулася в українське панство, помітили й колеґи- сучасники. Так, Д.Багалій зауважував, що О.Лазаревський «малює «людей старої Малоросії» не з усіх сторін, а майже виключно яко хапунів»75. І.Лучицький писав про надзвичайну «густоту фарби», яку історик накладав на «героїв своїх біографічних етюдів»76, а М.Грушевський згадував про те «злорадне завзяття, з яким він (О.Лазаревський - О.Я.), як кажуть ближчі йому люди, розкривав темні і брудні махінації, з яких виростали великі фортуни шановних меценатів і народолюбців XIX віку»44.

Мабуть, контраст між публічними практиками малоросійських аристократів другої половини ХІХ ст. та їхньою «ганебною» родинною історією справляв гнітюче враження і пробуджував гострі, непримиренні асоціації й відчуття в О.Лазаревського - громадського діяча та водночас чудового знавця XVIII ст. Видається, що історик отримував певну сатисфакцію, спростовуючи підроблені свідчення про шляхетство, сфальшовані документи про походження «благородних» родів, які в пореформену добу раптово стали опікуватися «народним благом».

Його сюжети спиралися на таку величезну критичну масу обробленого фактографічного матеріалу, яку годі було проіґнорувати будь-якому фаховому історику. Тому серед тогочасних дослідників нерідко виникали думки про соціокультурну зумовленість тих явищ і процесів, що розгорталися на теренах Гетьманщини.

«Риси схожості, що постійно зустрічаються в окремих портретах, мимоволі підштовхують думку до припущень про існування деяких загальних умов, які зумовили таку подібність, і ці здогади тим легше обертаються у певне уявлення, позаяк автор сам іде назустріч їм, пов'язуючи окремі епізоди своєї розповіді однією загальною ниткою, надаючи їм значення ілюстрації загальних порядків, іноді доволі точно формулюючи останні», - відзначав В.Мякотін78.

Цей коментар рецензента виявляє певну аксіологічну настанову О.Лазаревського, згідно з якою він формував свої запити до історичних джерел, зокрема схильність до відтворення соціальних контрастів, побутових крайнощів та безмірного нагромадження земель і багатств.

Проте за численними «шпаргалами» й «описами» О.Лазаревський усе ж таки прагнув показати, представити, за його висловом, «живих людей» Старої Малоросії в «домашній та суспільній обстановці»79. Адже він уважав, що й історику «варто поглянути на те чи інше обличчя з колишніх часів»80. Недаремно він хотів подати у першому томі «Описания Старой Малороссии», який видавав власним коштом, портрети хоч би трьох історичних осіб. Проте нестача грошей так і не дозволила реалізувати цей замір81.

О.Лазаревський уявляв «живу» минувшину як добре задокументовану й очищену від вигадок та перекручень, як достовірне представлення перед нащадками історичних осіб з усіма їхніми діяннями й злочинами. Така репрезентація разюче суперечила феєричній, героїко-художній апології історії М.Костомарова з її «живими подробицями». Натомість «живі люди» О.Лазаревського поставали, за твердженням М.Грушевського, з «кров'ю і м'ясом їх реальних інтересів»82.

Урешті, авторське письмо виявляє специфічні нахили й повороти мислення О.Лазаревського. Передусім варто звернути увагу на мисленнєві сполучення в текстах історика. Виглядає, що це досить прості, часто-густо приховані опозиції: внутрішнє/зовнішнє, песимізм/оптимізм, закріпачення/визволення, старшина/поспільство і т.п. Такі авторські дихотомії виявляють раціонально- просвітницький рефрен у мисленні О.Лазаревського, зорієнтований на контрастне, полярне освітлення та позиціонування минувшини. Вочевидь, саме у цьому інтелектуальному руслі й постала назва «Стара Малоросія». Ба більше, ця