Отже, навіть сама евристика відповідного емпіричного матеріалу фокусувала увагу історика на відомих та маловідомих постатях, очевидному та можливому зв'язку між ними, соціокультурному середовищі й інтелектуальній атмосфері їхнього побутування. Виглядає, що саме на ґрунті опрацювання таких персоналістичних контекстів минувшини і визрів задум монографії О.Оглоблина - «Люди Старої України» (1959 р.).

Перетворення, своєрідне перетікання, власне, біографічних подробиць, ро- дознавчих екскурсів у різні контексти культурної й політичної історії помічаємо, передусім, у текстах О.Оглоблина, присвячених новгород-сіверським діячам ХУІІІ - початку XIX ст. і написаних за часів радянсько-німецької війни.

Мабуть, роль певного каталізатора у цьому процесі відіграли студії над авторством «Истории русов», оскільки вони спонукали автора перейти від специфічної канви біографічного матеріалу до вивчення різних площин української минувшини - культурної, політичної, інтелектуальної тощо.

Наприклад, 1943 р. у статті про Архипа Худорбу та втрачену «Історію» цього автора О.Оглоблин висловлює думку, що його ідеї помітні в «Истории русов». Зокрема, він відзначає, що «високий патріотичний дух цього навіки загубленого твору ... утілений у блискучій історіософічній і мистецькій оболонці «Истории русов», і досі промовляє до нас на повний голос»106. В іншій замітці вчений згадує, що «майбутній чернігівський патріот початку ХІХ стол., Калинський, саме в Новгород-Сіверському пройшов добру школу українського патріотизму»107.

Власне, ці дослідницькі устремління -кінцем підвели О.Оглоблина до думки про існування певної неформальної групової спільноти тогочасних українських діячів та інтелектуалів старої Сівери. «На Ґрунті біографій конкретних історичних діячів того часу склалася в мене й концепція Новгород-Сіверсь- кого патріотичного гуртка», - зазначає історик108. Ця ідея, вірогідно, зародилася десь наприкінці 1930-х - на початку 1940-х рр. Принаймні, за часів радянсько-німецької війни вона перейшла зі стадії виношування, себто творчих планів, до етапу реалізації. Зокрема, 1942 р. О.Оглоблин висловлює її в листуванні з Д.Дорошенком. «Те, що Ви кажете, це справді дуже ймовірно, тільки треба установити, що між усіма особами новгородського гурту, що Ви їх перелічуєте, справді існував ближчий, а не лиш службовий зв'язок. Та Ви це певно й доводите», - зазначає Д.Дорошенко в листі-відповіді до О.Оглоблина від 20 червня 1942 р.109 Вочевидь, про студії О.Оглоблина, присвячені новгород- сіверським діячам, та щодо авторства «Истории русов» знав і І.Крип'якевич. У листі від 8 травня 1943 р., адресованому О.Оглоблину, він зазначав: «Які ж це інтересні часи і люди! Велика Ваша заслуга, що Ви їх добудете (дослівно) з пилу архівів!»110.

Урешті, первісний текст монографії «Люди Старої України» був написаний О.Оглоблиним протягом 1945 р. у селі Трасфельдені (Баварія, Західна Німеччина)111. Пізніше вчений неодноразово доповнював та перероблював свою студію, зокрема опублікував низку окремих історико-біографічних нарисів з обсягу зазначеної тематики до 1959 р., коли «Люди Старої України» вже вийшли в мюнхенському українському видавництві «Дніпрова хвиля».

Утім, уже в перших текстах О.Оглоблина, написаних за воєнної доби, що ввійшли до монографії, споглядаємо його зацікавленість не стільки соціальним, скільки політичним, культурним та інтелектуальним буттям Старої України. Авторські мотивації в «Людях Старої України» декларувалися істориком у кон- траверсійному щодо відомих праць О.Лазаревського («Люди Старой Малороссии», «Описание Старой Малороссии») дусі. Таке позиціонування О.Оглоблина до студій свого попередника пояснювалося тим, що друга половина XVIII ст., особливо десятиліття після скасування Гетьманщини, досить часто репрезентувалися в українському історієписанні ХІХ ст. як «мертва доба»112. Тож історик убачав за провідну мету своєї праці «воскресити науково тих «людей Старої України», які справді почали українське національне відродження, що відкрило нам шлях до нової України»113. Відтак рецензенти цієї монографії слушно брали до уваги саме відмінність аксіологічних приписів О.Лазаревського й О.Оглоблина щодо старосвітських діячів XVIII ст.114 Приміром, Ю.Бойко зауважив, що в «особі проф. О.Оглоблина з'явився солідний антагоніст ОЛазаревського»115.

Інтелектуальна природа таких настанов заслуговує на більшу увагу. У цьому сенсі досить цікавою є післямова О.Оглоблина, в якій він викладає свої сумніви («голос внутрішньої критики»), міркування та мотиви, що спонукали його представити світу «Людей Старої України». «Проте інший, теж внутрішній голос, відкидаючи всі ці сумніви, - зазначає О.Оглоблин, - владно велів нам написати дану книгу. Це був голос історичної правди, яка може довго-довго, десятиліття і навіть століття, мовчати, але яка ніколи не вмирає. І сучасники, і нащадки, і свої, і чужі могли неславити чесні імена українських діячів ХУІІІ століття або, ще гірше, свідомо, чи несвідомо замовчувати їх славні діла. Так було і так буде. Але прийде час, і правда, непереможна історична правда залунає на весь світ. Бо правда вічна, і вічна тільки правда»™. Власне, ця заувага виказує очевидний ідеалістичний рефрен історичного письма, який відчутно виявляється у стильовому профілі О.Оглоблина, себто неоромантичні складові його мислення. Рецензент його студії - Л.Білас - уважав, що цей авторський пасаж демонструє «інтимне «вірую» історика (що, до речі, так нагадує кирило-методіївців)»117.

Проте у текстах О.Оглоблина споглядаємо й інший інтелектуальний вектор його праці - ідею спадкоємності історичної людини та її діянь у часі та просторі. Зауважмо, що думка про спадкоємність, тяглість чи