Утім, трапляються й випадки, коли застосування та змістова локалізація термінології набувають самоцінного значення, позаяк стають предметною областю для авто- та гетерорефлексій дослідника. Власне, ідеться про інструментальне використання термінів, яке потребує від історика певної відрефлектованості, зокрема нормативного, ціннісного ставлення до минувшини, апробації концептуальних схем на конкретному фактографічному матеріалі. У цьому сенсі О.Оглоблин посідає проміжне місце серед тодішніх учених-гуманітаріїв. Зокрема, він належить до тієї категорії науковців, які майже не переймалися історіософськими, методологічними чи теоретичними розумуваннями. Наприклад, в одній із розвідок він скептично висловлюється про надмірний нахил українських істориків повоєнної доби до «історіософічних узагальнень», яку протиставляє славнозвісній епосі В.Антоновича118.

У певному сенсі таке інтелектуальне становище зближує О.Оглоблина з О.Лазаревським. Недаремно ці стильові риси творчості історика впали в око й рецензентам його монографії «Люди Старої України». Приміром, уже згаданий Л.Білас зазначав, що автор «не любить теоретизувати»119. А невідомий критик, який переховувався під псевдонімом «Історик», наголошував, що «О.Оглоблин має безсумнівні передумовини до плідної праці в галузі кропітливих архівних розшуків; це - історик-архівіст. Зате менше є підстав вважати його істориком-синтетиком, ідеологом чи істориком-філософом»120. Як тут не згадати відому заувагу М.Васи- ленка про те, що О.Лазаревський ніколи не був «істориком-філософом»121.

Із такої перспективи, мабуть, не варто дивуватися, що О.Оглоблин зазвичай оперує традиційною т.зв. родовою термінологією, яка, до речі, цілковито домінує і в текстах О.Лазаревського. Здебільшого, ці дефініції постали з різних соціальних, культурних та господарських практик нашої минувшини, себто безпосередньо зі світу історії, а не були сконструйовані спеціально для тих чи інших дослідницьких потреб. Саме у цьому полягає їхня докорінна відмінність від понять, які створені науковцями для позначення й окреслення певних історичних явищ і процесів, зокрема щодо відображення їхнього особливого, специфічного змісту та продукування багатоманітних смислів.

Загалом у текстах О.Оглоблина споглядаємо низку добре відомих та поширених понять: рід, родина, ґенерація, стани, земля, маєтки, промисли, рудні, рудники і т.п. Переважно історик уживає побутові означення з обсягу суспільного та культурного життя Старої України, інші традиційні терміни щодо ідентифікації соціальної належності чи етнічного походження певних осіб, різних видів господарської діяльності тощо. Проте, застосовуючи ці родові поняття, О.Оглоблин не тільки Генералізує свої спостереження, а й поширює їх на інші предметні області. Ця інтелектуальна прикмета є одним із наріжних каменів його стилю мислення.

Наприклад, він застосовує ідею тяглості Генерацій із перспективи реконструкції українського історієписання. Згадаємо, приміром, своєрідний родовід Генерацій українських істориків в еміГрації стосовно національної історіографії 1920-1950-х рр., який уклав автор в англомовному огляді 1957 р.122 О.Оглоблин навіть ідентифікує самого себе в контексті побутування різних поколінь науковців. «Моє властиве місце - це українська історіографія 1920-х років. Це була моя наукова Генерація (курсив О.Оглоблина - О.Я.)», - зазначає історик123.

Орієнтуючись на традиційну термінологію, учений у низці випадків трансформує її змістову локалізацію й інструментальне застосування. Відтак, «генеалогічна ідея» в історичному письмі О.Оглоблина перетворюється в культурну, інтелектуальну, політичну та духовну спадкоємність різних поколінь на українських обширах, себто стає розповіддю про історичну людину та метаморфози її побутування в часі й просторі. Виглядає, що такі перетворення «родових понять» у текстах О.Оглоблина пов'язані з інтелектуальними впливами візій «масової» історії, скерованих на представлення історії спільнот, процесів та явищ високого рівня загальності. Це спонукало вченого до певних термінологічних мутацій, хоч часто-густо вони постають у невідрефлектованому, неви- кінченому вигляді.

А, утім, зауважимо, що навіть у тих випадках, коли історик прагне концеп- туалізувати минувшину, він нав'язує свої тлумачення не стільки до термінів, скільки до біографій та діянь конкретних історичних постатей, крізь які прагне представити різноманітні процеси і події. Приміром, висвітлюючи постать П.Коропчевського, О.Оглоблин закидає своєму попереднику те, що «за офіційною біографією значного чиновника Лазаревський не помітив громадського діяча; за формулярними даними прогледів цікаві біографічні моменти, що не вкладалися в рамки урядового життєпису»124.

Зрештою, тексти О.Оглоблина демонструють його орієнтацію на виявлення багатоманітних зв'язків між культурними й духовними традиціями, концепціями політичної думки, різними поколіннями, а за великим рахунком - між епохами української історії. Тому політичний присмерк мазепинської доби, у репрезентації О.Оглоблина, у жодному разі не є кінцем її культурного й інтелектуального побутування, ідеї та форми якого переходять на соціокультурний терен Старої України. Ці мотиви доволі добре простежуються в його монографії «Люди Старої України», яка виглядає як продовження авторських студій про мазепинське відродження. Адже культурна й інтелектуальна доля мазепинської спадщини в контексті постання й плекання автономістських традицій є однією із засадних проблем його праці про старосвітських діячів або «старих українців» другої половини XVIII ст.125

Така акцентуація автора саме на останній половині просвітницького століття виказує хронологічну локалізацію, власне, доби Старої України, принаймні у вузькому сенсі, позаяк часові межі його монографії обіймають XVII - початок ХІХ ст. Утім, часи Руїни, мазепинського відродження або епоха