У цьому місці варто пригадати досить цікаве авторське означення самої процедури періодизації, яке виявляє її відносне, практичне, точніше, аксіологічне забарвлення. «Звичайно, кожна періодизація є умовна (курсив О.Оглоблина - О.Я.). І здебільшого вона подиктована не так науковими, як практичними потребами й інтересами», - наголошує О.Оглоблин126. Його тексти виявляють певні аксіологічні настанови щодо різних історичних епох, передусім, у сенсі їх інтелектуальної й культурної спадкоємності. Наприклад, в одній зі своїх розвідок історик промовисто оцінює гетьманування К.Розумовського як часи «буяння української громадсько-політичної думки» та «відродження української авто- номістичної ідеї»127. Більше того, він обстоює думку про те, що «доба Розумовсь- кого продовжила давню традицію мазепинського ренесансу, яку вона передала наступній добі - українському національному відродженню першої половини XIX ст.»128. В іншому місці О.Оглоблин зазначає, що епоха К.Розумовського «відновила, хоч і в інших формах, стару мазепинську ідею»129.

Подібні означення в авторському письмі споглядаємо і в персоналістичному сенсі. Приміром, Т.Калинського вчений називає «живою ланкою того могутнього ідейного ланцюга, що з'єднував Новгород-сіверських (і чернігівських) патріотів кінця ХУІІІ століття з українськими автономістами 1820-х років, які гуртувалися навколо Малоросійського таємного товариства»130.

Зазначимо, що О.Оглоблин планував своєрідне продовження монографії про новгород-сіверських діячів. Відтак за «Людьми Старої України» проектувалася серія авторських нарисів «біографічно-мемуарного характеру» про «Людей Нової України»131.

Урешті-решт, скерованість ученого на каузальність, конечність, гене- тичність у відтворенні світу історії, яка, хоч і не є жорстко детермінованою, усе ж таки нав'язує до позитивістського ідеалу науковості, вислідом якого було простеження різноманітних зв'язків - культурних, політичних, інтелектуальних, родинних і т.п. Адже соціологізація історії, представлена тією чи іншою «масовою» візією минувшини, є близьким родичем позитивізму.

Зауважимо, що такі тези історика часто-густо поділяли й рецензенти його монографії. Приміром, митрополит Іларіон (І.Огієнко) на шпальтах часопису «Віра й культура» так схарактеризував думки О.Оглоблина: «Українське життя ХУІІІ віку: Мазепа розбитий, - але не розбита його ідеологія. Подати треба: устрій України ХУІІІ віку, устрій війська, нищення цих устроїв, українські центри, Правобережжя й Лівобережжя, економіка, політика, церква, освіта, Новгород-Сіверський центр, друкарство, «Історія русів» і т.ін.»132. Інший рецензент - Л.Винар - уважав, що «ствердження історичної тяглости державницьких традицій в різних історичних добах пов'язує в один нерозривний історичний процес епоху Мазепи та його наслідників»133. У схожому сенсі тлумачила текст О.Оглоблина й Н.Полонська-Василенко. «Значення книги О.Оглоблина полягає в тому, що біографіями реальних людей він показав цю національно-державницьку свідомість ... він поглиблює на 200 років історію української національно-державницької свідомости (курсив Н.Полонської-Василенко - О.Я.)», - зазначає дослідниця134.

Утім, історичне письмо О.Оглоблина має й інший семантичний шар, який зорієнтований на ідеалізацію або, за виразом Л.Біласа, «поетизацію» минувшини135. Мабуть, саме тому в тексті «Людей Старої України» й віднаходимо чимало «поетичних» чи «патріотичних» метафор, які виявляють неоромантичні устремління автора: «незламне життя славного українського патріота» (Г.Долинсь- кий)136, «передати ідею українського національного відродження поколінню 1840-х років - могутній когорті Шевченка і кирило-методіївців»137, «велич його імення» (В.Капніст) та «скрижалі нашої історії»138, «високий дух демократизму»139, «священний прапор визволення»140, Києво-Могилянська академія як «київські Атени»141, «невмирущі традиції українського автономізму»142, «сили національного спротиву»143, Новгород-Сіверська гімназія як «справжні «Атени Сіверщини»»144, «велетнів української культури, як Михайло Максимович і Пантелеймон Куліш»145, «національно-культурний дух»146, «дух нації не вмирає»147, «ідеї відродження української державности й української національної культури»148, «великий моральний авторитет українського патріота» (В.Шишацький)149 і т.п.

Урешті, два пласти - «поетичної» (неоромантичної) та традиційної, родової семантики сполучаються в монографії О.Оглоблина завдяки ідеї наступності між різними Генераціями українських діячів, яку прагне репрезентувати її автор.

Зауважмо, що студія «Люди Старої України» незаперечно виявляє чудове знання О.Оглоблиним горизонтальних та вертикальних зв'язків української аристократії XVIII ст. Причому навіть нещадний критик цієї монографії Л.Білас уважав, що вона спирається на «набуте при архівних студіях на Україні інтимне ознайомлення з провідними людьми тих часів, з їх посвояченнями, особистими зв'язками, і у цих питаннях автор є сьогодні безсумнівним авторитетом»150. Заразом опонент О.Оглоблина обстоював думку, що автор змішує чи навіть наповнює сучасним змістом традиційне означення дефініції «патріот», яку первісно тлумачили як компонент «ідеології горожанства («буржуазії»)» у Західній Європі151. Проте Л.Білас практично залишає поза увагою ту просторову складову, яка продукує інший зміст старого поняття, зокрема нав'язує до традицій козацько-гетьманської минувшини. Припускається він і деяких інших ляпів, наприклад, називає О.Оглоблина, котрому на час публікації рецензії було понад 60 років, «порівняно молодою людиною»152.

Властиво, що саме соціокультурний простір старої Сівери є тією локальною і заразом всеукраїнською сценою, у представленні О.Оглоблина, на якій побутують «дворянські патріоти» чи «культурні українці». Цей інтелектуальний, політичний та культурний лейтмотив є наскрізним у тексті монографії, який до того ж демонструє потяг ученого до своєї малої батьківщини - Новгород-Сівер- щини. Така настанова дозволяє О.Оглоблину вибудовувати розмаїті контексти висвітлення, виявляти багатоманітні інтелектуальні й культурні взаємини, віднаходити нові ракурси традиційної проблематики, урешті-решт конструювати свій образ Старої України тощо.

Передусім історик прагне намацати ті численні лінії конфлікту, які постали між тодішніми українськими діячами з більш чи менш виразними автономістськими ідеалами й централізмом російської державної системи.