У своєму дослідженні О. Смірнов відзначає, що єлизаветинська трагедія - скоріш за все мала конкретно політичне забарвлення. Велике значення в цьому розвитку мав релігійний момент; проблема Реформації, що активно розвивалася в цю епоху й тому відразу ж була винесена на сцену. Уже давно на підмостках почали з'являтися образи "папи", "церкви", "єресі" і т.п. Посилена зацікавленість спонукала поруч із ними вивести на сцену Лютера і папу, а за ними - і легата Пандольфа, слугу папи, і французького короля, його підсобника, і короля Джона (Йоана Безземельного), першого борця проти папства за державні інтереси Англії. За цим зразком незабаром з'явилися на сцені й інші англійські королі: Річард III, Генріх V [11, с.150].

Під час правління Генріха VIII приходить кінець вільному існуванню театрального життя в Англії. О. Смірнов доводить, що при Єлизаветі центральна влада усе більш прагне прибрати театр під свій суворий контроль і опіку. Дослідник здійснює аналіз нормативних актів, за якими можна прослідкувати розвиток відносин між владою і театром. Незабаром після сходження на престол Єлизавета видає декрет, щоб жодна вистава не відбувалася в Англії без дозволу місцевої влади. У 1560 р. вона ставить умовою обов'язкову попередню цензуру п'єс. У 1572 р. видається декрет, згідно з яким усі трупи повинні бути прикріплені до міста або до якої-небудь знатної особи. Усі, хто не виконав цього наказу, оголошуються "бродячими" й мають бути скрізь вигнані. З часом "завідувач королівських розваг" (Masters of Revels) стає контролером над усіма театрами Англії. Він збирає трупи, робить цензуру п'єс, здійснює відбір між акторами. З 1574 р. завідувач переглядає всі п'єси, що передбачається поставити в Англії: жодна не грається й не видається без його дозволу. Кожна трупа потенційно вважається королівською: їм дозволяється вільно грати на стороні, але вищим визнанням їхнього існування є запрошення зіграти п'єсу при дворі, або коли сама королева побажає відвідати їхні вистави в міському театрі. О. Смірнов робить висновки, що процес завершився вже після смерті Єлизавети, коли в 1604 р. король прибрав під своє заступництво всі трупи Англії [11, с.153].

Дослідники XIX ст. багато уваги приділяли характеру стосунків між міською владою і театром: які часто зводилися до прямої ворожості, до прагнення скоротити наскільки можливо театральну справу, а якби вдалося зовсім викорінити її. Головних причин цьому, на думку О. Смірнова, було дві. Перша полягала в загальному морально-релігійному погляді на театр. В Англії того часу посилено розвивалося пуританство, і головним оплотом його була саме заможна буржуазія, звідки вербувалися члени міських рад. Проте з пуританської точки зору театр, з його перевдяганнями, взагалі з його "удаванням" є щось нечестиве. Більш законними були міркування іншого порядку - турбота про суспільну гігієну. Європа в ту пору нерідко зазнавала навали епідемій; бувало іноді, що в Лондоні занедужувало чумою по 30-40 людей за тиждень. У таких випадках театр природно ставав місцем рознесення зарази. З іншого боку, скупчення народу притягувало сюди чимало кишенькових злодюжок і взагалі злочинців. З усіх цих міркувань муніципалітети, на думку О. Смірнова, не прагнули зовсім знищити театри, вони хотіли вилучити їх із центру міста; так, в Лондоні театри були вигнані за межі міста, за Темзу, де вони й розміщувалися на південному березі ріки, поруч із ареною для виступу ведмедів і боїв півнів [11, с.154].

Серед цього подвійного гніту театр, міцний своєї популярністю, повинен був мистецьки лавірувати. Йому допомагало в цьому те, що між центральною владою й самоуправлінням існував антагонізм, що спонукував їх часто діяти всупереч один одному. Гноблений однієї стороною, театр іноді знаходив підтримку й допомогу від іншої. Ця боротьба виявилася корисною для нього. Епоха Єлизавети - епоха блискучого розквіту англійського театру. У той же час це епоха важкої боротьби його за існування. Попереднім нарисом О. Смірнов прагнув підкреслити не лише силу напору влади на розвиток театру, а й багатство змісту театральної драми та зростання запитів на театральні видовища, також намагався донести загальні умови існування театру, розкрити суспільну сторону його життя.

У роботі ще одного російського дослідника А.С. Булгакова [8] охоплений найблискучіший, на його думку, період англійського театру - епохи розквіту торговельного капіталізму. Праця написана під загальним керівництвом О. Гвоздєва і з допомогою цінних вказівок проф. В. К. Мюллера вийшла з друку у 1929 р.

Дослідник А.С. Булгаков вважає, що театр виник для задоволення культурних потреб класу буржуазії, і що міський професійний театр є антитезою придворному самодіяльному театру феодального дворянства. Протягом усього розглянутого в дослідженні періоду (1576-1642) міський театр, на думку А. Булгакова, йде шляхом поступового зближення з "придворним театром, a в кінцевому результаті (у 1642 р.), опиняється на боці класу, що, на думку дослідника, відмирає, стаючи ідеологічно-неприйнятним для більш сильної й здоровішої частини буржуазії, якій він був зобов'язаний своїм зміцненням [8, с.5].

Розглядаючи історію театру "на тлі класової боротьби", від