не лише хронологічні межі, а й історичні особливості епохи. В. К. Мюллер пов'язує драматичний підйом з економічним і політичним злетом Англії XVI-XVII ст., а також з непереможною жадобою англійського народу до видовищ, процесій, вистав, воєнних парадів і просто бійок [18, с.12]. А самі п'єси драматургів, на думку В. Мюллера, наповнені паралелями з Ренесансним життям англійців. У п'єсах між рядків ми можемо прочитати і натяки на поведінку аристократа при дворі Єлизавети і на поведінку людини в суспільстві за певних обставин. Яскравим прикладом є п'єса В. Шекспіра "Ромео і Джульєтта", де поведінка героїв - це лише наслідок палкої натури людей Ренесансної доби, що не навчилися ховати глибоко в собі свої думки і почуття [18, с.12].
У роздумах над розвитком англійського театру доби В. Шекспіра В. Мюллер приходить до висновку про розвиток двох гілок театральних видовищ, що змістовно розповідають про соціальне розшарування суспільства і його ідеологічну спрямованість. Перша гілка - це так звана "народна школа", до якої належать В. Шекспір і К. Марло, друга - придворно-академічна, що почала активно розвиватися з середини ХVІ ст. Не забуває В. Мюллер і про розваги при дворі, особливо подорожі Єлизавети І, які були скрізь і всюди наповнені театральним змістом: пантомімами, живими картинами і різноманітними драматичними виставами. Особливо при дворі королеви любили "маску" і пастораль. Приклад "маски" ми можемо прочитати у тій же п'єсі В. Шекспіра, бал-маскарад у домі Капулетті, коли Ромео зустрічає Джульєтту. Сюжет маски не має значення, головне - ефектне видовище і яскраві костюми. Пастораль ще більш умовна і штучна за маску, сюжет у ній закручений між пастушком і пастушкою, на кшталт куртуазного кохання при дворі [18, с.19].
Наступною роботою, що цікавить нас, є збірка статей, написана за редакцією О. Гвоздєва і О. Смірнова "Нариси з історії європейського театру" [11], яка вийшла з друку у 1923 році. Стаття О. Смірнова "Англійський театр в епоху Шекспіра" детально розкриває особливості театру тієї доби. Автор пише, що основна різниця між сучасним і англійським театром шекспірівської доби полягає в тому, що п'єса пишеться не в тиші робочого кабінету, вона задумується не як вільне поетичне створення, яке потім чужі руки беруть і "аранжують" і "інтерпретують" на сцені. Твір створюється з початку й до кінця в театральній атмосфері, розраховуючи на наявні засоби й завдання даного театру, на побут його поточної практики [11, с.142].
На думку дослідника О. Смірнова, у театрі ренесансної доби був міцний зв'язок з глядачем. У ті часи, коли в Англії не було ще справжньої преси, театр був місцем, де люди різних соціальних статусів могли зійтися, щоб набратися новин і вражень, а головне - психологічно об'єднатися в загальному переживанні. О. Смірнов вважає, що у п'єсах того часу на підмостки виносилися актуальні події й проблеми: бичувалися модні пороки, демонструвалася сатира на сучасників, висміювалися ворожі іноземні королі, згадувалися недавні перемоги, трактувалася боротьба Реформації з папством. Прикладом того, що театр весь час був в епіцентрі важливих політичних подій є п'єса "Річард II" Шекспіра, в якій при бажанні можна побачити заклики до народу щодо скинення невірного государя. Вона була поставлена учасниками змови Ессекса проти Єлизавети, в 1601 р., з метою агітації напередодні призначеного дня повстання [11, с.144].
Але загалом О. Смірнов робить висновки, що театр тяжів до якогось середнього рівня розуміння з боку широкої публіки, загальний рівень якої не був низький. Саме в епоху Єлизавети спостерігається сильний підйом самосвідомості й інтелектуального розвитку серед великих мас міського населення. У цій відносній рівномірності культурного рівня, на думку дослідника, і полягає одна з характерних рис культури Відродження. Сучасний В. Шекспіру драматург Т. Деккер (у 1609 р.) мав підставу сказати про театр свого часу те ж саме, що міг би сказати про свій афінянин епохи Перикла: "Останній робітник, прокопчений тютюновим димом, має тут такі ж права, як придворний, а візник такий же голос, як і критик" [11, с.145].
Даючи подальшу характеристику театральних видовищ єлизаветинської доби, науковець зазначає, що їх джерела треба шукати в придворному королівському театрі, свідчення про вистави в якому відносяться до 1490 року. У цей же час закладається посада "завідувача королівських розваг" (Master of Bevels), який є з тих пір не тільки організатором постановок і режисером, а й у багатьох випадках - і автором самих п'єс або сценаріїв. Одному з них належить почесне право на ім'я "діда англійського театру". Це Вільям Корніш, приятель і довірена особа прихильника розваг, Генріха VIII. Корніш займав цю посаду з 1509 р. до самої смерті у 1523 році. Як стверджує О. Смірнов, поряд з мораліте, п'єсами морально- алегоричного напрямку, "завідувач королівських розваг" створює дещо кардинально нове на той час. У 1514 р. в театрі ставиться драма "Тріумф кохання і красоти", у 1515 р. - "Робін Гуд", 1516 р. - "Історія Троїла і Пандори". Можливо п'єси і не були шедеврами драматургії, нам сучасникам судити важко, особливо з тієї причини, що вони до нас не дійшли, та судячи лише з назв творів, ми розуміємо, що був започаткований зовсім
