У нас: 141825 рефератів
Щойно додані Реферати Тор 100
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





й була дуже популярною, особливо серед селянства. Однак згодом вона була забута. Локальним й обмеженим у часі й побутуванні був також патріотичний вірш О. Духновича "Я русин бил, Єсть і буду", що свого часу активно поширювався як пісня-гімн серед українців Закарпаття.

Своєрідність пісень-гімнів, як історичного джерела, полягає в тому, що більшість із них створені конкретними авторами, хоча дослідникам не завжди відомі їхні імена. Однак цей жанр не можна ототожнювати з професійною авторською піснею, оскільки за особливостями функціонування, популярністю серед широких народних верств він або наближається до усних народних жанрів, або побутує в усній формі. Пісні-гімни нерідко включалися до збірок українських народних пісень.

Серед найвідоміших пісень-гімнів, що відіграли велику роль у пробудженні національної самосвідомості українського народу і поширювалися як народні, слід згадати твори К. Трильовського "Січова пісня" та "Гей, там на горі Січ іде!", О. Маковея "Ми гайдамаки". Особливе місце серед пісень-гімнів належить твору П. Чубинського та М. Вербицького "Ще не вмерла Україна", написаному в 1863 p., який протягом багатьох десятиріч вважався народною піснею. Авторство її слів навіть пов'язувалося з іменем Т. Шевченка. У період тоталітаризму за його виконання багато українських патріотів зазнали переслідувань та репресій з боку влади. Проте твір не припинив свого побутування, ставши гімном борців за незалежність України. 16 січня 1992 р. мелодію М. Вербицького пісні-гімну "Ще не вмерла Україна" було затверджено як Державний гімн України. Джерельне значення пісень-гімнів полягає передусім у тій суспільній ролі, яку вони відігравали за різних історичних епох.

Отже, усні джерела — це специфічний тип пам'яток, що зберігають історичні відомості в усній формі і передаються із покоління в покоління. Вони створюються і функціонують незалежно від наявності писемності, оскільки є продуктом усної творчості людини, хоча й можуть фіксуватися на письмі. Усні джерела невіддільні від історії українського народу. Досліджуючи їх, історики мають дотримуватися загальних засад джерелознавчої критики" водночас ураховуючи специфіку джерельної інформації даного різновиду оповідних джерел.

Бібліографічні посилання

1. Думи та історичні пісні. Київ, 1941; Дунаєвська Л. Українська народна казка. Київ, 1987; Закувала зозуленька. Українська народна поетична творчість. Київ, 1998; історичні пісні. Київ, 1970; Історія України в народних думах та піснях. Київ, 1993; Калинова сопілка. Українська народна прозова творчість. Київ, 1998; Кирдан Б. Українські народні думи. Київ, 1962; Погребенних Ф. Українські пісні-гімни. Київ, 1992; Українські замовляння. Київ, 1993; Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. Київ, 1992; Виклади слов'янських легенд, або Міфологія, укладена Я. Ф. Головацьким. Київ, 1991; Гру шевський М. Історія української літератури. Київ, 1994. Т. 1; Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. Луцьк, 1997; Давидюк В. Реліктове значення ініціальних ритуалів у поліській весільній обрядовості //Родовід. 1994. № 9; Давидюк В. Українська міфологічна легенда. Львів, 1991; Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні. Київ, 1989; Кос. Г. Поховальні пам'ятки як джерело вивчення язичницьких вірувань // Історія релігії в Україні. Київ; Львів, 1995; Петров В. Український фольклор: Заговори, голосіння, обрядовий фольклор народно-календарного циклу //Берегиня. 1996. № 1—2; Плісецький М. Українські народні думи. Сюжети і образи. Київ, 1994; Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. Київ, 1991.

Література

1. Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. Львів, 1999. С. 117.

2. Див.: Введенський А., Дядиченко В., Стрельський В. Допоміжні історичні дисципліни. Київ, 1963.

3. Див.: Стрельський В. І. Джерелознавство історії СРСР періоду імперіалізму. Київ, 1957; Його ж. Основные принципы научной критики источников по истории СССР. Киев, 1961; Його ж. Теория и методика источниковедения истории СССР. Киев, 1968; Борщевекий В. Я. Источниковедение истории СССР. Киев, 1985; Варшавчик М. А. Источниковедение истории КПСС. Киев, 1989; Санцевич А. В. Джерелознавство з історії Української РСР післявоєнного періоду. Київ, 1972; Його ж. Методика исторического исследования. Киев, 1984 та ін.

4. Оглоблин О. Студії з історії України. Статті і джерельні матеріали. Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. С. 33.

5. Филюшкин О. Какими глазами смотреть на историю Древней Руси?//УГО. Киев, 2001. Вып. 5. С. 113.

6. Див.: Данилевский И. М. Древняя Русь глазами современников и потомков (IX—XII вв.). Курс лекций. Москва, 1998.

7. Див. : Джерелознавство історії України. Довідник. Київ, 1998; Архівознавство. Підручник. Київ, 1998 та ін.

8. Див.: Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Київ, 1996 та ін.

9. Бойко А. Південна Україна останньої чверті XVIII ст.: аналіз джерел. Київ, 2000. С. 241, 246.


Сторінки: 1 2 3 4 5