дві літери, що їх не було в кирило-мефодіївській абетці – це , яка відома з кінця ХVI ст. і набула поширення в ХVII ст. та ї, що спершу вживалася замість колишньої літери та на місці е в новозакритому складі, а згодом перебрала на себе функції позначення сполуки й+і. Слід ще згадати про специфікацію в українському правописі літер е, є відсутню в інших кириличних правописах. Решта літер – це ті, що їх, на думку проф. І. Огієнка, знали вже в давнокиївській період, принаймні з VII ст. н.е. Правда, в старослов’янському алфавіті були і такі літери, які не відповідали жодним українським звукам, а тому вживалися непослідовно, а потім і зовсім зникли ( , , , , та ін.).
Отже, якщо брати до уваги графіку, то український правопис бере свій початок від кінця минулого тисячоліття. Щоправда, остаточне його становлення припадає аж на початок ХХ ст.
З народженням нової української літератури й літературної мови, опертої на живій народній основі, від часу видання “Енеїди” І. Котляревського – постало питання про створення такого українського правопису, в якому якнайкраще знайшли б своє відбиття фонетична система і граматична будова живої української мови. Письменники, що писали живою українською мовою, мусили шукати засобів передавати справжнє звучання слова, а не йти за їх давнім традиційним написанням. Пошук цей був великою мірою стихійним, а тому від 1798 до 1905 року нараховується близько 50 різних (більш і менш поширених – іноді й суто індивідуальних) правописних систем. Див.: Огієнко І. Нариси з історії української мови: система українського правопису. Популярно-науковий курс з історичним освітленням. – Варшава, 1927. – С. 16-20. Найпоширеніші серед них правописні системи О. Павловського, “Русалки Дністрової”, П. Куліша, згодом Є. Желехівського. Як видно, у становленні українського правопису – вдосконаленні графіки й упорядкуванні орфографії – брала участь уся Україна: і Східна, і Західна. Синтез цієї праці зробили видатні українські вчені й культурні діячі: В. Антонович, М. Драгоманов, Є. Житецький, В. Лисенко, К. Михальчук, П. Чубинський у 1-му томі “Записок юго-западного отдела Русского географического общества”, що побачив світ 1873 року в Києві. Це був перший справді фонетичний український правопис, якому, однак, випала нелегка доля. Про це скажемо пізніше.
Перші представники нової української літератури користувалися, хоч і з певними видозмінами, тим правописом, який склався у літературній практиці ХVIII ст. Так, І. П. Котляревський, дотримувався в основному старого історико-етимологічного принципу орфографії, ввівши при цьому й чимало фонетичних написань в дусі живої української мови, зокрема звук [і] ним передавався то через (на місці давнього [ ]: вс х , с нця, хл бом, д домь, а нерідко й на місці етимологічних [о], [е]: в н , п д, осл н , кж лку), та через и (на місці етимологічних [о], [е]: жинка, винъ), то через і (перед голосним та [й]: Пріамово, твій); специфічно український звук [и] згідно з етимологією передавався через ы, и, і (ты, моторный, лихо, повны, великій, якій, живавъ); йотований звук [о], а також м’якість приголосних перед [о] – через буквосполучення іо (іого, іому, тріома, сліози); йотований звук [і] переважно передавався через , а рідше – через и, е ( жак , хав , им, до неи, ей, ий), а йотований [е] і м’якість приголосних поряд з ним – через е (мое, сине, знаешъ), у кінці слів для позначення твердості приголосних послідовно вживався ъ (бувъ, козакъ, якъ, звав, давъ, маємъ, живешъ) та ін.
Такі українські письменники першої половини ХIХ ст., як П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко та ін., а також і Т. Шевченко, намагалися організувати український правопис на фонетичному принципі, послідовно використовуючи при цьому сучасну їм російську графіку з додержанням російської вимови літер, проте до створення єдиної послідовної правописної системи ці намагання не привели.
Перша спроба організувати український правопис на фонетичному принципі належить О. Павловському, який у своїй “Грамматике малороссийского наречия” (1818) теоретично обґрунтував використання цього принципу для української мови і послідовно провів його у наведених українських прикладах. Правопис О. Павловського зводився до закріплення в українському письмі літери і для передачі звука [і] будь-якого походження (гомінъ, візьме, твій, жінка, нічъ, літо, тінь), що з часом і сталося, він послідовно ввів написання дж, дз для передачі дзвінких африкат [дж], [дз], яке також згодом закріпилося. З інших особливостей цього правопису відзначимо:
1) послідовну передачу українського звука [и] через ы (сыла, пытать, підняты, колы, сынъ);
2) послідовну передачу йотованого [е] через (ма шъ, нема , мо , сво та ін.);
3) передачу звукосполук -ться, шся через -цьця, -сься, а звукосполуки -чці через -цьці (блцьця, оглядыцьця, заслі сься, печуроцьці та ін.);
4) проривний звук [ ] передавався через кг (кгрунть, кгуля, кгвалтъ та ін.);
5) йотований звук [о], як і в І. Котляревського, передавався через іо (у іого, веріовку, сіогодні) та ін.
Правопис О. Павловського, хоч і відіграв позитивну роль в становленні сучасної української орфографії був негативно сприйнятий сучасниками (М. Цертелєв, І. Могильницький, М. Максимович).
1827 р. М. О. Максимович своєрідним історико-етимологічним правописом видрукував збірник “Малороссийские песни”, у передмові до якого, а згодом у статті “О правописании малороссийского язика” (Киевлянин. – 1842. – Кн. 2. – С. 153-180) зробив спробу обґрунтувати необхідність збереження для