У середині і протягом другої половини ХIХ ст. було здійснено ряд інших спроб упорядкування українського правопису (наприклад, І. Бецьким у збірнику “Молодик”, що вийшов у Харкові 1843 р., А. Метлинським у збірнику “Южный русскій збірник”, що також вийшов у Харкові 1848 р., М. Гатцуком у збірці під назвою “Ужинок з рідного поля” 1857 р. 1857 р. і в “Українській абетці” 1861 р. та ін.), однак вони мало відбилися на загальному процесі становлення української орфографії. Окремо згадаємо хіба що загалом дуже невдалу спробу правопису М. Гатцука, Див.: Гатцук М. О правописаниях, заявлённых украинскими писателями с 1839 по 1861 г. // Основа. – 1862. - № 7. – С. 1 – 23. який в обох своїх варіантах (і гражданському і кириличному) відзначався надзвичайною складністю, що виявилася, зокрема, в надмірному застосуванні надрядкових знаків. Проте саме цьому правопису українська орфографія завдячує відновленню давнього паєрика, тобто апострофа, вживання якого з часом стає все послідовнішим.

З інших спроб згадаємо ще правопис М. Драгоманова, який хоч і не залишив слід в загальному процесі нормалізації української орфографії, відомий тим, що ним було свого часу надруковано цілий ряд цінних видань, зокрема перше видання славнозвісного роману Панаса Мирного й Івана Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Вперше цей правопис було застосовано у виданому М. Драгомановим 1878 р. в Женеві українському збірнику “Громада”. Суть його зводилася до того, що з українського алфавіту вилучалися йотовані літери і замість них за сербським зразком вживалися буквосполуки ja, jy, je, ji (на початку слів і складів) чи ьа, ьо, ьу, ье (в середині слів після м’яких приголосних), а замість літер й, щ вживалася латинська літера j та буквосполучення шч (звичаj, віjська, шчириj, дошч та ін.).

Правопис М. Драгоманова на східноукраїнських землях не вживався зовсім, а в Галичині ним певний час користувалися його ідейні однодумці, зокрема молоді “народовці” і радикали, а також І. Франко.

Як зазначалося, усталення українського правопису на західноукраїнських землях відбувалося своєрідно. Тут ще певний час (аж до початку 60-х років ХIХ ст.) користувалися перервано церковнослов’янським кириличним письмом і в світському письменстві. Так, навіть відома “Граматика руского язика” Я. Словацького (Львів, 1849), що аж до 1862 р. служила основним посібником з української граматики для шкіл, була надрукована церковнослов’янським шрифтом. Проте правописні питання в Галичині протягом усього ХIХ ст. стояли дуже гостро, причому особливо запеклу полеміку викликали спроби латинізації українського письма в 1858 р., що вилилася в цілу азбучну війну, яскраво описану I. Франком. Див.: Франко І. Азбучна війна в Галичині 1859 року // Збір. творів: у 50-ти т. – К.: Наук. думка, 1986. – Т. 47. – С. 549 – 650.

Після 1848 р. згідно з ухвалою так званого собору (з’їзду) руських учених в західноукраїнських землях поширився історико-етимологічний правопис, однак поява і поширення правопису журналу “Основа” в Східній Україні привернула до себе увагу також прогресивних діячів науки і культури Західної України , і тут з часом, к висловлювався І. Франко, Франко I. Етимологія і фонетика в южноруській літературі // Там же. – Т. 29. – С. 150 – 169. вся прогресивна молодь, залишивши мертвечину етимології, повернулась до фонетичного правопису. Проте прибічники етимологічного правопису довго ще не здавали своїх позицій. Між ними і прихильниками фонетичного правопису тривалий час (аж до початку 90-х років ХIХ ст.) точилася гостра боротьба, що іноді доходила до фанатизму, що також знайшло яскраве відбиття у ряді сатиричних віршів І. Франка (наприклад, “Марш галицько-руських твердих”).

Починаючи з 80-х років ХIХ ст., зокрема після завершення 1886 р. у Львові видання двотомнного “Малорусько-німецького словаря” Є. Желехівського і С. Недільського, Желехівскьий Є., Недільський С. Малорусько-німецький словар. – Т. 1 – 2. – Львів, 1885 – 1886. в західноукраїнських землях поступово поширюється новий правопис, заснований на фонетичному принципі, що знайшов втілення в цьому словнику і дістав назву желехівки. Цей правопис з 1895 р. був запроваджений до офіційного вжитку у школах Галичини й Буковини, причому в Галичині він проіснував аж до 1922 р., а частково і до 1939 р., тобто до возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною.

Основні ознаки цього правопису такі:

1) за допомогою літери і позначався звук [i], що походив з етимологічного [о], а для позначення [і], що походив з етимологічних [е] та [ ], вживалася літера ї, якою передавався також йотований [і] (поділ, стіл, але: снїг, дїло, принїс, їхати та ін.);

2) звук [и] передавався літерою и;

3) звук [е] передавався літерою е, а для передачі йотованого [е] та пом’якшеного приголосного перед [е] вживалася літера є;

4) йотований звук [о] передавався буквосполученням йо, а м’якість приголосного перед [о] через ьо;

5) роздільна вимова твердого приголосного з наступними йотованими голосними не позначалася (вяже, бє);

6) м’яка вимова [с] перед наступним м’яким приголосним передавалася через ь (сьвіт, сьміх, сьвято);

7) у суфіксах -ск-, -цк-, -зк- не ставився м’який знак (руский сїльский, нїмецкий, галицький, різкий);

8) в іменниках середнього роду типу знання, життя згідно з галицькою вимовою вживалася флексія –е і не подвоєний м’який приголосний (життє, зїлє, знаннє);

9) частка -ся з дієслівними формами, а також складова частина складних форм майбутнього часу -му, -меш, -ме писали