Так, у цьому варіанті були вилучені правила, пов’язані з передачею м’якого звука [л’] у словах іншомовного походження та іншомовних дифтонгів [еі], [аи] [ои], внесені у правопис 1928 р. з правопису Є. Желехівського, а іменники іншомовного походження типу кляса, фльота знову переведені в розряд іменників чоловічого роду (клас, флот та ін.), у зв’язку з усуненням з української графіки літери само собою відпали дуже складні правила передачі відповідного іншомовного проривного звука тощо. Ця редакція правопису двічі перевидавалася Український правопис. 2-ге вид. – Х., - К., 1934. – 95 с.; 3-тє вид. – К., 1936. – 83 с. , і в кожне нове видання вносилися певні зміни й доповнення, що свідчило про його неповноту і непослідовність.
1939 р. було створено нову Державну правописну комісію, якій доручалося на базі правопису 1933 р. виробити нове, виправлене і розширене, зведення правил української орфографії.
Невдовзі після того був укладений, опублікований обмеженим тиражем і розісланий для ознайомлення зацікавленим організаціям і особам проект нового українського правопису Український правопис. – К., 1940. – 141 с. , проте до його затвердження на дійшло. Віроломний напад фашистської Німеччини тимчасово припинив роботи над удосконаленням української орфографії.
1942 р. роботу над українським правописом було відновлено. На основі попередніх проектів, а також з урахуванням передбачуваних змін в російському правописі, було укладено новий варіант української орфографії, який уже в кінці серпня 1943 р. поступив на розгляд уряду Української РСР, а в травні 1945 р. був затверджений Радою народних комісарів УРСР. 31 грудня 1946 р. він був запроваджений на всій території України Український правопис. – К., 1945. , в якій на той час були вже возз’єднані всі українські землі.
Це був перший повний науково обґрунтований, справді всеукраїнський правописний кодекс, з введенням в дію якого наша орфографія набула тієї стабільності, яка є необхідною і обов’язковою ознакою кожної високо розвиненої літературної мови. У передмові до нього були викладені основні засади, яких дотримувалися його укладачі і які зводилися до врегулювання чинного раніше правопису, не виходячи без поважних підстав від того, що вже усталилося, до збереження його народних засад, близькості до вимови широких народних мас, до уникнення в міру можливості варіантів написань і скорочення кількості винятків із правил, до забезпечення у суспільних з іншими мовами моментах (розділові знаки, правопис великих і малих літер, написання разом і окремо) єдності.
Послідовне дотримання цих принципів забезпечило цьому зведенню правил української орфографії тривалу життєвість.
Український правопис 1945 р. без будь-яких змін проіснував аж до 1960 р. Практика його вживання виявила тільки окремі дрібні недоліки та неточності, а з прийняттям 1956 р. нових правил російської орфографії та пунктуації Правила русской орфографии и пунктуации. – М., 1956. виявилися також окремі розбіжності між українським та російським правописами у вживанні розділових знаків, написанні слів окремо, разом і через дефіс, що при загальнопоширеному паралельному вивченні обох мов було дуже небажаним, адже розбіжності у написаннях такого типу зовсім не викликаються специфікою ні тієї, ні тієї мови.
Для уточнення редакції деяких орфографічних правил, виправлення виявлених недоглядів, усунення небажаних розбіжностей між українським та російським правописами, оновлення ілюстративного матеріалу при Академії наук Української РСР було створено спеціальну правописну комісію, яка й підготувала нове, виправлене і удосконалене видання “Українського правопису”, що було опубліковане 1960 р. Український правопис. 2-ге вид., випр. і доп. – К., 1960. Це видання повніше й послідовніше (порівняно з виданням 1946 р.) викладає правила української орфографії і пунктуації, й понад чверть віку діяло без будь-яких змін, забезпечуючи потреби найширших кіл громадськості в писемному спілкуванні українською мовою.
Отже, правопис 1946 р. з невеликими змінами й доповненнями було перевидано в 1960 р. мільйонним тиражем. Проте сьогодні це вже бібліографічна рідкість. Та й мова за ці понад 30 років не стояла на місці: з’являлися нові слова, тривав процес запозичення, поповнювалась наукова термінологія, свої вимоги до орфографії висувала перекладацька практика. Постало закономірне питання про чергове видання “Українського правопису”. З цією метою Президія Академії наук України утворила представницьку орфографічну комісію в такому складі: акад. АН України В. М. Русанівський – голова, д.ф.н. А. А. Бурячок – учений секретар; Інститут мовознавства АН України представляли також: акад. АН України О. С. Мельничук, члени-кореспонденти А. П. Не покупний і В. В. Німчук, доктори філолог. наук І. Р. Вихованець, Г. М. Гнатюк, К. Г. Городенська, С. Я. Єрмоленко, І. М. Желєзняк, М. А. Жовтобрюх, Г. П. Їжакевич, Л. С. Паламарчук, М. М. Пещак, Г. П. Півторак, В. Г. Скляренко, О. О. Тараненко, О. Б. Ткаченко, кандидати філолог. наук Г. П. Арполенко, О. К. Безпояско, І. С. Гнатюк, С. І. Голова щук, С. С. Єрмоленко, О. С. Стрижак; Інститут літератури АН України був представлений членом-кореспондентом М. Г. Жулинським і доктором філолог. наук В. Г. Данченком; від Міністерства вищої освіти України до складу комісії входили професори університетів: Дніпропетровського – Д. Х. Баранник, Київського – О. І. Білодід, А. П. Коваль, О. Д. Пономарів, Львівського – Т. І. Панько, Одеського – Ю. О. Карпенко; Міністерство освіти України уповноважило брати участь у роботі орфографічної комісії кандидата педагог. наук М. С. Вашуленка з Інституту педагогіки, методиста Н. І. Шинкарук, а також професора Київського педагогічного інституту А. П. Грищенка та доцента Київського інституту іноземних мов
