української мови саме історико-етимологічного правопису і пояснив ті нововведення, які були ним запроваджені в український правопис. Суть правопису М. О. Максимовича зводилася до використання в українській мові російського гражданського алфавіту з іншим звуковим значенням деяких літер, а також доповнення його надрядковими знаками. Так, для передачі українського звука [і] в цьому правописі використовувалось аж п’ять знаків: (що вживався для передачі [і] із старовинного [ ] (сн г , хл б та ін.), ф, к, що передавали [і] з етимологічних [о], [е] (нфсъ – ніс, вфзъ – віз, нксъ – ніс, привкзъ – привіз), y, ы, що передавали [i] з інших звуків (замyжъ – заміж, добры – добрі) і для передачі українського звука [и] – два: ы та и (сынъ, сила) та ін.
Правопис М. О. Максимовича був дуже складним і незручним для користування. Тому він майже не знайшов прихильників на східноукраїнських землях. У всякому разі, жоден з визначних українських письменників не друкував своїх творів за цим правописом. Проте він набув значного поширення на західноукраїнських землях, де починаючи з 50-х років ХIХ ст., був офіційно визнаний і вживався в Галичині до 1886 р. Ще в 1189 р. за цим правописом у Львові вийшла граматика О. Огоновського, офіційно затверджена до вжитку у середніх школах Галичини і Буковини. На Закарпатській Україні правопис М. О. Максимовича з певними видозмінами проіснував аж до 1945 р., тобто до возз’єднання її з Радянською Україною.
Хоч на західноукраїнських землях аж до початку 60-х років панувала церковнослов’янська графіка з історико-етимологічним правописом, уже в першій половині ХIХ ст. тут з’являються спроби правописні системи на фонетичній основі. Так, в 1837 р. у Будапешті було видано збірку творів трьох молодих західноукраїнських письменників М. Шашкевича, Я. Головацього, І. Вагилевича “Русалка Дн стровая”, в якій вперше на Західній Україні вводилася до літературного вжитку народна мова, причому сама збірка надрукована гражданським шрифтом і правописом, заснованим на фонетичних засадах. Щоправда, цю збірку вороже зустріли реакційні кола Галичини, які вжили всіх заходів до її заборони. Однак вона зіграла важливу роль у становленні на західноукраїнських землях нової української літератури й українського правопису на фонетичній основі.
Правопис “Русалки Дн стрової” базується на фонетичному принципі (вислів із передмови: “пиши, як чуєш, а читай, як видиш”), зводився до передачі звука [і] через і, якщо він походив з етимологічних [о], [е], та через , якщо він походив із старовинного [_], введення літери и для передачі звука [и] будь-якого походження, а також літери є та буквосполук йо, ьо в їх сучасному вжитку, усунення літери ъ та деяких інших нововведень, які у процесі становлення українського правопису не прищепилися.
Протягом 50-70-х років ХIХ ст. на східноукраїнських землях поступово складається правописна система близька до сучасної. Важливу роль в її усталенні відіграли такі видання, як двотомне зібрання фольклорно-етнографічних матеріалів “Записки о Южной Руси” (1856 – 1857) та “Граматика” (1857) П. О. Куліша, альманах “Хата” (1860) і особливо журнал “Основа” (1861 – 1862), а також видання Південно-західного відділу Російського географічного товариства, зокрема його “Записки юго-западного отдела Русского географического общества” (т. 1, 1873), та відоме семитомне зібрання фольклорно-етнографічних матеріалів, що вийшло під назвою “Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край (1871 – 1877).
Правопис журналу “Основа” тривалий час називали кулішівкою, пов’язуючи в такий спосіб його усталення з ім’ям П. О. Куліша. Однак у цьому є велике перебільшення. П. О. Куліш справді відіграв певну роль у становленні сучасної української орфографії, але не більшу від ряду своїх попередників та наступників. Він використав надбання своїх попередників, об’єднавши їх в одній правописній системі, і спопуляризував у своїх численних виданнях, зокрема і в журналі “Основа”.
Найбільшим досягненням правопису журналу “Основа” було усталення вживання літер і, и для передачі звуків української мови [і], [и] будь-якого походження, однак ці правописні явища як ми бачили, існували і раніше, щоправда, роздільно в окремих попередніх орфографічних системах (в правописі О. Павловського – і, в правописі “Русалки Дністрової” – и). Одночасно треба відзначити, що в правописі журналу “Основа” було й чимало застарілих елементів, від яких вже відмовилися попередники. Так, у ньому послідовно зберігалася літера ъ в кінці слів, йотоване [о] і м’якість попереднього приголосного перед [о] передавалася через ё, непослідовно вживалися літери е, є та ін. Крім того, цей правопис відзначався і зайвою фонетизацією, що відбилося в передачі деяких морфем (наприклад, передачу дієслівних форм на -ться то через -тьця, то через -сся: вертаютьця, вернетця, одібъешся, вітаесся) та ін.
Видання Південно-західного відділу Російського географічного товариства, в яких брали участь такі визначні вчені-мовознавці, як П. Г. Житецький і К. П. Михальчук, внесли до правопису журналу “Основа” ряд уточнень, що сприяли його вдосконаленню, найважливішими з яких були: 1) опускання літери ъ в кінці слів; 2) послідовне вживання літери є в її сучасному значенні; 3) введення літери ї для передачі йотованого [і]; 4) передача м’якості приголосних перед [о] через буквосполучення ьо (трьох) та ін.
Удосконалений в такий спосіб правопис журналу “Основа” проіснував недовго. Царським указом 1876 р. він був заборонений, і українське письменство ще тривалий час змушене було користуватися не пристосованим до фонетичної та граматичної системи української мови історико-етимологічним російським правописом, що отримав назву “єрижка”, чи “ярижка” (від назви літери ы –
