10) у словах іншомовного походження послідовно висивалося м’яке л (блокада, блюза, кляса) та ін.

у зв’язку з виданням “Словаря української мови за редакцією Б. Д. Грінченка Словарь української мови: У 4 –т. – К., 1907 – 1909. Російська академія наук, відзначивши його премією ім. М. Костомарова, 19907 р. спеціально розглянула правописні системи, вживані в українському письменстві того часу, і, відхиливши правопис Є. Желехівського, дійшла висновку, що найдоцільнішим для цього словника є фонетичний правопис, яким користувалися на східноукраїнських землях, що входили до складу Росії, і який склався завдяки діяльності ряду українських культурно-освітніх діячів починаючи з 50-х років ХIХ ст. (так звана кулішівка) і послідовно використовувався в журналі “Основа” та в інших виданнях, зокрема, у виданнях Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, де він дістав ряд уточнень та вдосконалень.

О обговоренні питання про український правопис, що виникло в зв’язку з виданням словника, взяв також участь і сам автор і редактор словника Б. Д. Грінченко Грінченко Б. Три питання нашого правопису, з додатком проф. А. Кримського (відбиток з “Рідного краю”). – К., 1908. , який закликаючи до якнайшвидшого усунення розбіжностей між західноукраїнською і східноукраїнською правописними системами, рішуче заперечив вживання у правописі Є. Желехівського літери ї після м’яких приголосних, роздільне написання зворотної частки ся від дієслів і обґрунтував необхідність вживання апострофа для позначення роздільної вимови твердих приголосних перед йотованими, що було послідовно проведено в його славнозвісному “Словарі української мови”. До речі, апостроф вживався і в словнику Є. Желехівського, але тільки після префіксів перед йотованими: з’юшити, з’явитися та ін.

Огляд головних спроб опрацювання українського правопису, що були здійснені в дореволюційний період показує, що, незважаючи на всі намагання передових діячів української культури, науки і освіти, виробити сталі норми української орфографії так і не вдалося. До революції українська мова не мала зведення орфографічних правил, що були б обов’язковими до вжитку на всіх українських землях.

Після перемоги Великої Жовтневої Соціалістичної революції на Україні, коли перед українською мовою відкрилися винятково сприятливі перспективи всебічного розвитку, коли вона стала мовою державних установ, освіти, науки, культури, преси, художньої літератури тощо, зразу постало питання про створення єдиної обов’язкової для всіх, сталої орфографії.

За завданням уряду Радянської України новостворена академія наук опрацювала “найголовніші правила українського правопису”, які були схвалені загальними зборами Академії, затверджені і введені в дію урядом Української РСР у 1921 р.

“Найголовніші правила українського правопису” ввібрали в себе кращі дореволюційні правописні традиції, були невеликі за обсягом (14 друкованих сторінок) й складалися з 32 параграфів, що стосувалися правопису українських слів, і з 14 параграфів, присвячених правопису слів іншомовного походження. Проте вони, як перший правописний кодекс, затверджений до обов’язкового вжитку на всій території Української РСР, відіграли винятково важливу роль у справі нормування української орфографії. Більше того, будучи передрукованими і спопуляризованими прогресивною частиною інтелігенції і в західноукраїнських землях, вони сприяли зближенню західноукраїнської правописної традиції з загальноукраїнським правописом (під його впливом, зокрема, з західноукраїнського правопису було усунено літеру ї, що була запропонована Є. Желехівським для позначення м’якої вимови приголосних).

Неповнота і надмірна стислість “Найголовніших правил українського правопису” скоро стали очевидними, а бурхливий розвиток української радянської культури і освіти, супроводжуваний прискореним розвитком усіх стилів і жанрів української літературної мови, викликав нагальну потребу в повнішому, детальнішому зведені правил української орфографії.

1925 р. при Народному комісаріаті освіти УРСР було створено Державну правописну комісію, якій було доручено, поклавши в основу діючі “Найголовніші правила українського правопису”, виробити новий український правопис, а вже наступного, 1926 р., було опубліковано його проект Український правопис (Проект). – Харків, 1926. – 121 с. , який після широкого обговорення в пресі (при урядовій газеті “Вісті” було створено спеціальний дискусійний бюлетень) та на скликаній правописній конференції, на яку було запрошено і представників закордонних тоді українських земель, зокрема Галичини і Закарпаття, був схвалений, а згодом затверджений Народним комісаріатом освіти УРСР і введений в дію з 1 січня 1929 р. Український правопис. – Харків, 1928. – 122 с.

У цей правопис за наполяганням представників західноукраїнських земель було внесено ряд компромісних рішень у дусі західноукраїнської правописної традиції (желехівки), що стосувалося переважно правопису слів іншомовного походження, зокрема передача іншомовного м’якого [л] як льо, ля, лю, ль, проривного , дифтонгів еі, аи, ои та ін.

Це був перший повний правописний кодекс, що мав бути запроваджений на всіх українських землях, проте у той час це не здійснилося. Заважала як державна роз’єднаність українських земель, що входили тоді до складу аж чотирьох країн (СРСР, Польщі, Чехословаччини, Румунії), так і нововведені в ньому компромісні орфографічні норми, які були далекі від досконалості і доцільності, оскільки йшли врозріз з мовною практикою широких народних мас Радянської України. Остання обставина, а також недооцінка східноукраїнських правописних традицій і переоцінка західноукраїнських, недооцінка спільних з російською мовою моментів в організації українського правопису, що була характерна для правописного кодексу 1928 р. – все це незабаром викликало потребу внесення до нього ряду виправлень і змін.

1933 р. було введено в дію нову редакцію цього правопису Український правопис. - Харків, 1933. – 95 с., до якої було внесено чимало виправлень і уточнень, що стосувалися переважно правопису слів іншомовного походження, передачі на письмі географічних і особових назв, вживання паралельних написань тощо.