Після цього нам залишається сказати хіба що кілька слів про віротерпимість. В контексті поданих вище міркувань ми вважаємо коректним розглядати її як одну з конкретно­історичних модифікацій свободи совісті, котра в усьому спектрі таких модифікацій займає місце десь посередині між моноконфесійною державою, в якій всі релігії, окрім державної, переслідуються владою, і світської, в якій церква відокремлена від держави, а всі релігійні організації мають рівні права.

Вже цитований нами Олександр Уткін вважає, що "під віротерпимістю розумілась припустимість існування поряд з державною релігією інших релігій за суттєвого обмеження діяльності їх прихильників, але при визнанні за іновірцями деяких громадянських прав, і, зокрема, права приватно або ж публічно відправляти релігійний культ" Уткін О. Деpжава і цеpква. Пpавове pегулювання // Віче. – 1996. – № 12. – С. 133.. Зауваживши лише, що роль державної релігії в певних державах в певні періоди історії виконував атеїзм, секуляризм та інші світські ідеології, ми вважаємо таке визначення цілком прийнятним.

І остання заувага щодо віротерпимості. Для України це поняття в більшій мірі відбиває реалії історії, а не сьогодення: на відміну від розглянутих вище, воно не зустрічається ані в міжнародних актах з прав людини, ані в чинному законодавстві нашої держави.

Примітки

розділ 2

Релігія і сучасна цивілізація В контексті нашої роботи термін цивілізація ми використовуємо в сенсі близькому до шпенґлерівського, як "логічний наслідок і завершення та перехід культури в іншу якість" (Шпенглер О. Закат Европы / пер. с нем. Н.Ф. Гарелина. – Новосибирск: ВО "Наука", 1993. – С. 69).

Я маю сумніви щодо здатності людини

винести повну релігійну незалежність

і тотальну політичну свободу; я схиляюсь

до думки, що позбавлена віри вона приречена

на рабство, а якщо вона вільна – вона вірує.

Алексис де Токвіль "Про демократію в Америці"

Перед тим як перейти до безпосереднього розгляду проблеми, винесеної у заголовок цього розділу, маємо пояснити, на якому матеріалі вона розглядатиметься, і чому саме на ньому.

Ми небагато говоритимемо тут про релігію і церкву взагалі, ще менше – про нетрадиційні для України форми релігії та екзотичні релігійні організації. В основному наш аналіз стосуватиметься взаємозв’язку християнства і прав людини, християнства і демократії, християнства і громадянського суспільства. На це є дві причини.

Перша – суб’єктивна. Ми не відчуваємо достатньої теологічної, релігієзнавчої та історичної підготовки, щоб компетентно говорити про буддизм чи, скажімо, сучасні модифікації індуїзму. Щодо християнства, то тут навпаки: автор, який свого часу вивчав весь комплекс церковно­богословських наук, відчуває себе на певному ґрунті. З меншою долею певності, але все ж не по­дилетантському ми готові обговорювати також роль в становленні сучасних загальнолюдських цінностей монотеїстичних релігій: ісламу та юдаїзму…

Друга причина має об’єктивний характер. Релігієзнавча підготовка автора загалом відбиває конфесійну ситуацію, що склалася в Україні. Так, за даними Держкомрелігій, з близько 22.000 релігійних громад, які діють в нашій державі Релігійна ситуація на Україні та візит Римського Архієрея (Репортаж з прес­конференції Держкомрелігій у Києві): <http:// www. ugkc.lviv.ua/RR_archive/Num3/pres.html, 95% належать до різних розгалужень християнства Митрохін М. Деякі аспекти релігійної ситуації на Україні. // Інформаційно-аналітичний звіт Радіо «Воскресіння». – 1999. – <div align=right> № 9.</div> , і лише 5% припадає на всі інші конфесії.

З огляду на ці причини, нам здається цілком виправданим поставити у центр дослідження як релігію і церкву саме християнство. Тим більш, що, за влучним висловом сучасного італійського мислителя В. Поссенті (V. Possenti), "В історичному плані навряд чи можна вважати випадковістю той факт, що демократія народилася й розвинулася на Заході, в країнах старої християнської традиції, де пасіонарне християнство до цього дня співіснує із світським гуманізмом, який і сам не може заперечувати свого християнського коріння" Поссенти В. Демокpатия и хpистианство // Вопpосы философии. – 1996. – № 7. – С. 92..

2.1. Християнство і права людини

Сьогодні в літературі, присвяченій правам людини, все більше уваги звертається на релігійні витоки цих прав. Так, професор соціології Нью–Йоркської школи соціологічних досліджень Хосе Казанова стверджує: "Джордж Джемінек остаточно довів, що сучасні принципи невід’ємних прав людини походять від радикальних сект" Казанова Х. Моделі відокремлення церкви від держави у США та Західній Європі // Свобода віpовизнання: Цеpква і деpжава в Укpаїні: Матеpіали міжнаpодної наукової конференції, Київ, 28-30 веpесня 1994 p. – К.: УПФ. Вид­во "Право", 1996. – С. 96..

В принципі погоджується з нею російський історик Дмитро Фурман з тією лише різницею, що батьківщиною прав людини він вважає не сектантську Америку XVIII століття, а реформаторську Європу XVI. В своїй післямові до російського перекладу книги оригінального ісламського мислителя Абдуллахі Ахмеда Ан­Наїма (Abdullahi Ahmed An­Na‘im) Toward an Islamic Reformation: Civil Liberties, Human Rights, and International Law він пише, зокрема: "Саме тут, всередені церкви, в «святому святих» зароджуються уявлення про невід’ємні права людини спочатку як про права віруючих вільно визначати власну віру, власну форму та сферу служіння Богові й людям й будувати життя в суспільстві відповідно до цієї віри, до вимог власної совісті. Поступово ці базові принципи починають змінювати всі сфери суспільства…" Ан­Наим А.А. На пути к исламской реформации (гражданские свободы, права человека и международное право) / Пер. с англ. – М.: Музей и общественный центр им. Андрея Сахарова, – 1999. – С. 277..

На нашу думку, з такою позицією можна погодитись лише з певними застереженнями. Оскільки в основі сучасної