У 1990-і роки розширилися можливості російських істориків співробітничати з колегами в США, Західній і Центральній Європі, а також в Китаї, Японії та інших країнах. Ця співпраця здійснювалася на індивідуальній, двосторонній основі, а також у рамках міжнародних проектів, раніше всього проекту по вивченню міжнародної історії холодної війни при Центрі Вудро Вільсона у Вашингтоні і проекту "гарячі точки" Східної Європи в роки холодної війни, організованого Архівом документів по національній безпеці при університеті Джорджа Вашингтона (США), фондом Фельтрінеллі (Італія), та ін. [18] Російські учені взяли найдіяльнішу участь в підготовці й проведенні серії конференцій по холодній війні в Москві (січень 1993 р.), в Ессені й Потсдамі (1994 червень), в Гонконгу (січень 1996 р.), знову Потсдамі (листопад 1996 р.), в Москві (березень 1998 р.), Нью-Хейвені (вересень 1999 р.) і багатьох інших.

Регулярні контакти із зарубіжними колегами сприяли швидкому розширенню міжнародного кругозору російських фахівців по "холодній війні." До того ж, завдяки вільній циркуляції матеріалів, у тому числі архівних, швидшало розширення "оперативної" (тобто введеної в науковий оборот і легко доступної) джерельної бази для досліджень. Наприклад, "Бюлетень проекту по міжнародній історії холодної війни" при Центрі Вудро Вільсона опублікував у 1993-99 рр. значну кількість документів з архівів колишнього СРСР, Китаю, Польщі, Угорщини, колишньої НДР, Румунії, Болгарії, колишньої Чехословаччини, Японії, В'єтнаму. "Бюлетені" сталі найважливішим доповненням до російських документальних публікацій, і без звернення до них уже немислиме вивчення і викладання "холодної війни".

По-четверте, російська історіографія холодної війни починалася в умовах краху старих ідеологічних канонів і радянського світогляду, коли був зруйнований "образ ворога" і Росія, здавалося, стає частиною західного демократичного світу й партнером Сполучених Штатів, залишаючись при цьому великою державою. Серед широкої громадськості, в публіцистиці, у тому числі й академічній інтелігенції, непрофесіоналів у сфері історії, спостерігалися ознаки деякої ейфорії відносно США і Заходу, популярність "загальнолюдських цінностей." Одночасно склалося гостро критичне відношення до старих ідеологізованих постулатів, прагнення позбавитися радянської "імперської" спадщини. В ряді робіт на перше місце вийшли питання про відповідальність і вину радянського керівництва (Сталіна, Хрущова, Брежнєва) за виникнення і продовження "холодної війни". Особливо виділялися ідеологічні, месіанські і імперські мотиви в радянській зовнішній політиці. Історики холодної війни не розділяли спрощених тлумачень, поширених у публіцистиці тих років. Проте, подібний суспільно-політичний фон впливав на них і на постановку ними дослідницьких задач.

Під кінець десятиріччя цей фон різко змінився. Величезні витрати ринково-демократичних реформ за відсутності ефективної допомоги з боку Заходу підірвали авторитет західної моделі суспільного розвитку. На перший план суспільно-політичної свідомості, крім злободенних проблем, пов'язаних з економічною і державною кризою, вийшли пошуки російської "ідентичності" і "національних інтересів." Останні все більше зв'язувалися зі збереженням Росії як великої держави, спадкоємиці Радянського Союзу. Помітно виросло критичне відношення до Заходу, і перш за все до зовнішньої політики США і НАТО, на Близькому Сході, Балканах, в російському "ближньому зарубіжжі" та т.п. Розширення НАТО і війна в Косово різко розширили коло публіцистів і коментаторів, які вважають, що холодна війна не закінчена і продовжується, тепер уже проти демократичної Росії. Стало модним міркувати про міжнародні відносини в термінах геополітики, а не ідеології. Оцінно-критичне відношення до ідеології і практики радянського "комунізму" відійшло на четвертий план.

У своєму порівняльному аналізі західної і російської історіографії "холодної війни" член-кор. АН РАН А.О.Чубар'ян виділив дві головні слабкості в російських дослідженнях. Перша – це те, що "російські учені, зайняті розробкою конкретних питань, уникають постановки теоретичних проблем, знаходяться як би в стороні від жвавих дискусій про причини, характер і сутність "холодної війни", які з новою силою розвернулися в США і в інших західних країнах". Друга – це відставання темпів російських досліджень "і особливо підготовки друкованих видань" від західно­європейських і американських [25].

З тих пір, як були написані ці рядки, ситуація змінилася на краще. В Росії опубліковані близько десятка наукових монографій, а також фундаментальні, добре анотовані збірки документів. Тематичний обхват останніх достатньо широкий: Сталін і "холодна війна", радянська реакція на "Празьку весну" 1968 р., радянська політика в Східній Європі в 1945-53, радянсько-німецькі відносини в 1940-і рр., радянсько-фінські і радянсько-норвезькі відносини, матеріали у "справі Берія" (1953 р.) і "антипартійній групі" (1957 р.), роль Радянського Союзу в угорській кризі 1956 р. [26] На підході – багатотомні зібрання документів по історії радянсько-американських і радянсько-китайських відносин (під ред. академіків РАН Г.Н.Севастьянова і В.С.Мясникова). Словом, російські дослідники й архівісти швидко завойовують пріоритет в публікації і первинній обробці нових документів по холодній війні. Не дивлячись на труднощі, про які мовилося вище, російська історіографія холодної війни виходить на рівень міжнародних дослідницьких стандартів. Про це говорить і активна участь російських істориків в міжнародних наукових проектах на рівних з їх маститими західними колегами, і цитування російських досліджень в зарубіжній історіографії, яке з виключення перетворилося на норму.

Правда, як і раніше більшість істориків вважає за краще не виходити за рамки емпіричних досліджень, а якщо і