У цих суперечках знову виникає тема про внесок США і Заходу протягом "холодної війни" і гонки озброєнь. Що повинні були зробити наступники Сталіна, щоб Захід змінив свою політику відносно СРСР? При обговоренні цієї теми явно відчувається сучасний полемічний фон. Частина дослідників вважає – явно під впливом переосмислення причин розпаду СРСР – що закінчення холодної війни було можливе тільки на умовах, сформульованих США, а саме – корінних змін в характері радянського ладу. (Родина 8, 1998).

Не дивлячись на серйозні обмеження в допуску до документальних матеріалів, серйозно просунулося дослідження становлення і ролі військово-промислового комплексу в перші роки "холодної війни." Серйозним дослідженням є монографія Н.С.Симонова, який визначає ВПК як "соціальний феномен", розкриття змісту якого лежить в декількох пересічних площинах: військово-політичній, організаційній, господарській, науково-технічній, виробничо-технологічній і т.д. Симонов робить висновок, що мілітаризація країни в 1946-1951 рр. поглинала "близько четверті її національного доходу". (с. 327). До 1955 р. питома вага витрат радянських військових організацій (МО, МВС і КДБ) в національному доході країни скоротилася до 14%, але ВПК продовжував забирати до половини всіх капітальних вкладень в промисловість. Тенденція до падіння частки військової продукції на користь мирної міняється знову в 1959-1960 рр. на користь військової продукції (з. 330 – 331) [46].

І.В.Бистрова і Г.Е.Рябов, на підставі нових архівних даних, роблять схожий висновок. Вони наголошують на новому "небаченому раніше за темпами і розмірами військово-економічному бумі" вже після смерті Сталіна. На їх думку, з кінця 50-х років ВПК стає структурою, що незабаром перетворилася на домінанту життя радянського суспільства. За їх даними (на жаль, без посилань на джерело), в 1989 р. на оборону СРСР було направлено 485 млрд. крб., з яких 30 млрд. рублів було окуплено виробництвом споживацької громадянської продукції. Іншими словами, оборонні витрати досягли 52 відсотків від виробничого національного доходу. Це, роблять висновок історики, "зумовило крах радянської економіки, що надірвалася від непосильних військових витрат." (В кн.: Афанасьев, Лельчук, 1997, II, 153-154, 205-206).

Про холодну війну на полігонах "третього світу". Дослідження з цієї тематики тільки починаються, і більшість тем і сюжетів все ще не розроблено професійними істориками. Серед них дослідження радянсько-кубинських відносин в книзі про Карибську кризу А.А.Фурсенко і його канадського співавтора Т.Нафталі, насичене унікальним документальним матеріалом.

Вивчення соціально-культурного пласта проблем холодної війни викликає зростаючий інтерес російських істориків. А.О. Чубар'ян пише про те, що архівні дослідження підтверджують безальтернативність радянської політичної і бюрократичної культури. "В результаті політбюро мало майже завжди перед собою одну лінію і один тип рішень, що суперечило одній з важливих умов прийняття правильного рішення – можливості вибору між різними, деколи протилежними точками зору" [40].

Е.Ю.Зубкова вивчила найцікавіший пласт документів, який дозволив їй говорити про наявність у сталінському СРСР громадської думки. Сталін управляв цими настроями, "в усякому разі, робив це успішніше, ніж його послідовники". Диктатор зумів переламати депресію та ізоляціоністські настрої в суспільстві, що прийшли на зміну переможної ейфорії, і мобілізувати радянських людей на протистояння новому ворогу – Сполученим Штатам. Роботи Зубкової демонструють великі можливості підходу до найважливішої теми "культури холодної війни" в радянському суспільстві [46].

Плідну заявку на вивчення радянського менталітету холодної війни зробили в своїх публікаціях В.С.Лельчук і Ю.Н.Афанасьєв (Афанасьєв, Лельчук, 1997). В.О. Печатнов і Д.Г.Наджафов також указують на важливість уваги до соціального аспекту холодної війни, на прикладі вивчення роботи сталінського Агітпропа в 1945-1949 рр. за документами РГАСПІ. На їх думку, найважливішою підосновою конфронтації була непримиренність конфлікту радянських і західних ідей і цінностей. ("Сталінське десятиріччя холодної війни").

Разом з тим саме в цій сфері досліджень особливо багато підводних каменів, найбільш серйозно стоять проблеми методології і джерелознавства. Перш за все неясно, що може вважатися достатньою документальною базою для висновків про настрої радянських людей, тим більше про їх реакції на різні події "холодної війни". Неясно, чи можна, у відсутності опитів громадської думки вивчати таке в науковому плані як предмет – використовуючи наявні прийоми західної соціології і політичної психології.

Мабуть тому соціокультурне проблемне поле вивчення "холодної війни" залишається мало освоєним. В той же час саме на ньому розташовується більшість доступних в даний час архівних матеріалів – фондів відділів агітації і пропаганди, науки і освіти, ідеологічних комісій ЦК КПРС, архіви приватних колекцій і т.п. Є й важливі питання, які вимагають, якщо не остаточної, то хоча б гіпотетичної відповіді.

Попереду у російських дослідників ще більша робота по виявленню і введенню в науковий оборот нових документів із вітчизняних архівів, освоєнню багатьох невисвітлених аспектів і подій. Та все ж думається, що вони вже підійшли до того нового рубежу, який вимагає більш широкого і комплексного підходу до вивчення холодної війни як взаємодії принаймні двох сторін (не говорячи вже про численні "треті" сторони цього глобального конфлікту). Довгі роки радянські як, втім, і західні історики за образним виразом Дж. Геддіса "плескали однією долонькою", вивчаючи холодну війну на базі західних архівних матеріалів. Останнім часом з відкриттям вітчизняних архівів в роботах російських істориків склався протилежний "перекіс" – опора майже винятково на нові радянські документи для аналізу тільки радянської політики. Це було цілком виправдано і навіть неминуче, оскільки саме тут тягнулася головна terra incognita холодної війни, що обіцяє найцікавіші