У моїй пам'яті зберігаються кращі спогади про президента... Він не пішов ва-банк. Не вимагалося великого розуму, щоб розв'язати війну. Він проявив мудрість, державну мудрість, не побоявся засудження правих і виграв мир" [37, 563].

У 1997 р., до 35-річчя Карибської кризи, на англійській мові (через два роки – на російській) вийшла книга академіка РАН А. Фурсенко і американського професора Т. Нафталі "Пекельна гра. Хрущов, Кастро, Кеннеді й кубинська ракетна криза". А. Фурсенко дістав можливість працювати в Президентському архіві Російської Федерації, Центрі зберігання сучасної документації, архівних фондах Служби військової розвідки, Міністерства закордонних справ і Міністерства оборони, використовувати матеріали Головного розвідувального управління Генштабу Збройних сил Росії, архівів міністерств закордонних справ Франції і Чехословаччини. Т. Нафталі звернувся до фондів бібліотек Дж. Кеннеді і Р. Ніксона, Національному архіву США, Архіву Ради національної безпеки, документальних фондів Йєля і Гарварду. Велике сприяння в роботі зробив тодішній міністр закордонних справ академік Е. Примаков. Важливе місце в монографії займає "усна історія" (інтерв'ю з безпосередніми учасниками тих подій).

Автори виходили з того, що Кубинська криза 1962 р. – це цілий клубок проблем: американо-кубинських, радянсько-кубинських, радянсько-американ­ських відносин, переговорів про роззброєння, переговорів по космосу і т.д.

А. Фурсенко і Т. Нафталі переконливо спростували думку про те, що кубинська і радянська розвідки не знали про підготовку нападу контрреволюціонерів на територію Куби в районі Плайя-Хірон в квітні 1962 р. Насправді завдяки інформації радянської розвідки кубинці змогли вчасно підготуватися до відсічі.

Питанням, що потребує уточнення, продовжує залишатися те, коли і як було прийнято рішення про посилку радянських ракет на Кубу. Комітет держбезпеки в 1960 р. прогнозував, що американці піддадуть Кубу нападу, якщо Гавана захопить базу США в Гуантанамо, або якщо вона дозволить якій-небудь державі розмістити ракети на своїй території. Можливо, ця обставина вплинула на рішення Н. Хрущова про розміщення ракет. Існує точка зору, що питання про постачання радянських ракет на Кубу було ініційовано Че Геварою під час візиту в СРСР в листопаді 1960 р. Академік А. Фурсенко дотримується думки, що питання про розміщення ракет на Кубі стало обговорюватися з березня-квітня 1962 р. [30]

Не виясненим до кінця є питання про посилку тактичної ядерної зброї на Кубу. Є дані про те, що рішення радянського керівництва про посилку тактичної ядерної зброї на Кубу було ухвалено 7 вересня 1962 р. Цей крок був зроблений у зв'язку із загрозою вторгнення американців на острів, якщо підтвердиться інформація про наявність радянських ракет [30,68].

Важливим представляється періодизація Карибської кризи. Дослідники вже не обмежують її тринадцятьма жовтневими днями. Б. Путілін виділяє три фази: прихована (вересень-21 жовтня), відкрита (22-27 жовтня) і завершальна (28 жовтня-20 листопада 1962 р.) [25, 242]. А. Фурсенко виділяє як перший етап 16-21 жовтня. 22-24 жовтня – друга, гостра фаза кризи, 25 жовтня вже наступив перелом. 26 жовтня ввечері резидент КДБ в США А. Феклісов зустрівся з американським представником журналістом Д. Скалі і обговорив умови можливої угоди: виведення ракет в обмін на зняття блокади і обіцянка не вторгатися на Кубу. Проте донесення Феклісова дійшло до Москви вже після врегулювання кризи [30, 69; 36, 68-69]. Разом з тим, цей факт свідчить про прагнення обох сторін через своїх неофіційних представників домовитися, не затягуючи небезпечну ситуацію.

До появи книги "Пекельна гра" вважалося, що питання про американські ракети в Туреччині було підняте радянською стороною для того, щоб підвищити ціну операції. Знайдені документи переконують, що ця пропозиція було висунута США. 23 жовтня Г. Большаков зустрівся з Р. Кеннеді, й американська сторона висловила припущення, що радянські ракети на Кубі були відповіддю на розміщення американських ракет в Туреччині й Італії. Міністр юстиції запропонував домовитися з цього питання. Донесення було передано до Москви 25 жовтня, але до 27 жовтня не обговорювалося. 28 жовтня між США і СРСР відбулася секретна угода щодо ракет в Туреччині, які були вивезені в квітні 1963 р. У розвитку радянсько-американських відносин цього періоду велика роль Р. Большакова, який зустрічався з Р. Кеннеді 41 раз за півтора роки, виконуючи роль зв'язкового між Хрущовим і американським президентом [30, 69; 38].

За оцінкою А. Фурсенко, "світ дивом уникнув війни в жовтні 1962 р. Не повинно бути необдуманих і поспішних рішень у великій політиці. Як правило, вони дорого обходяться" [32, 69]. І це при тому, що автори книги "Пекельна гра" помилково занизили потужність ядерних зарядів радянських ракет в 10 разів (окрім Р-12 і Р-14) [37, 492].

Про неприпустимість авантюризму в міжнародних справах попереджають у своїх спогадах про Карибську кризу посол А. Добринін і посланник 1-го класу Б. Поклад. Мемуари Добриніна здобули широку популярність після виходу у світ його фундаментальної книги "Суто довірчо" [11].

А. Добринін пише, що він як посол у цей період одержав хороший дипломатичний урок: "Я зрозумів, наскільки важливо бути активною ланкою суто конфіденційного постійного каналу зв'язку на вищому рівні для прямого, деколи не завжди приємного, але, по можливості, відвертого діалогу між вищими керівниками країн". Криза переконливо показала небезпеку прямого військового зіткнення двох великих держав, спонукала їх зробити упор на політичне рішення конфлікту, "чому неабиякою мірою допомогла наявність прямого конфіденційного каналу між керівниками обох країн" [10, 228-229].

Б. Поклад, учасник складної дипломатичної місії під керівництвом В. Кузнєцова по врегулюванню всього комплексу