Українська народна дума про смерть Богдана Хмельницького називає в одному варіанті ймовірним спадкоємцем булави Виговського, а потім Тетерю, а в другому — Ждановича, Лісницького, Джеджелія та Пушкааря, хоча запевняє, що козаки наполягали на обранні Юрія Хмельницького. Іноземні джерела вказують на те, що в середовищі козацької старшини склалося три угрупування, які хотіли бачити гетьманом України відповідно Івана Виговського, Юрія Хмельницького та "генерал-лейтенанта Вдовиченка", очевидно, полковника Лісницького. Між цими угрупуваннями ще за життя Богдана розпочалася боротьба. Одне джерело, щоправда, вороже Виговському, зазначає, що Виговський та Лісницький відмовилися слухати Юрася Хмельницького, за що Богдан наказав стратити миргородського полковника (але не вчинив цього), а Виговського протримав цілу добу закутим у кайдани. Очевидно, не був далеким від істини й шведський посол Г. Веллінг, коли писав: "Виговський умисно затримує рішення справ, чекаючи смерті гетьмана, яка має статися от-от, щоб потім легше задовільнити своє честолюбство, здійснити свої замисли".

Одразу ж по смерті Хмельницького відбулася (за даними деяких джерел) секретна нарада в Суботові за участю І. Виговського, Г. Лісницького, М. Пушкаря, Г. Гуляницького та "іркліївського полковника", очевидно, Матвія Папкевича. Вона нібито прийняла рішення про те, що Виговський має бути гетьманом тимчасово (за деякими даними на три роки), поки Юрась Хмельницький досягне повноліття. Декілька польських шляхтичів, яких випустив на волю по смерті Богдана Хмельницького Виговський, принесли важливе повідомлення, згідно якого "Хмельяицький помер... після від'їзду луцького владики. Того ж дня з'їхалися до Києва, до митрополита (С. Косова — Ю. М.) всі полковники, де тихо радилися з митрополитом кілька днів, а потім відбули в Чигирин до Виговського, який, сподівалися, стане гетьманом". Можливо, відбулася ще одна старшинська рада (в Чигирині, на гетьманському дворі Б. Хмельницького), де гетьманом було обрано Івана Виговського. Як там було, але Виговський справді титулувався певний час лише як "чигиринський гетьман", про що свідчить знайдений нами його універсал, даний Лазару Барановичу, чернігівському архієпископу. Пізніше — 21 жовтня 1657 року — була скликана генеральна козацька рада в Корсуні, яка обрала Виговського повноправним гетьманом. Щоправда, на цій раді не були присутні пред ставники Запорозької Січі, що дало привід опозиції, поставити під сумнів правомірність обрання Виговськогої гетьманом. Довелося скликати ще одну раду, яка остаточно поставила крапки над "і". Треба сказати, ця історія негативно вплинула на авторитет нового гетьмана, якому випало пожинати плоди невдалого вирішення Богданом Хмельницьким питання про свого спадкоємця. Щоправда і сам Виговський не виявив гнучкості й такту в цій надзвичайно складній ситуації. Необдумано він викопав у Гадячі скарби Богдана Хмельницького, "чим викликав на себе ще більшу ворожнечу Юрія Хмельницького". Цю ворожнечу амбітного Юрася вигідно використали ворога Виговського, поставивши його в потрібний момент у вожді опозиції. І все ж слід визнати, що по смерті Богдана Хмельницького серйозної альтернативи Виговському не було. На чолі Української держави став досвідчений політик, адміністратор і дипломат, людина особисто хоробра, не позбавлена таланту полководця. До того ж Виговський на момент формального свого обрання фактично керував державою.

Слід пам'ятати, що перехід булави до Виговського припав на дуже складні часи, коли міжнародне і внутрішнє становище України погіршувалося буквально на очах. Розпалася коаліція проти Речі Посполитої (Трансільванія зазнала поразки; Бранденбург добився задоволення своїх вимог; увагу Швеції відволікала війна з Росією та Данією), Річ Посполита й Кримське ханство почали свої приготування до реваншу за поразки минулих літ. Царський уряд перейшов у наступ проти суверенітету України, що видно вже з вимог, які повіз до Чигирина царський посол по смерті Богдана Хмельницького. Царські воєводи розглядали Україну та Білорусію як провінцію російської держави. Про це неоднозначне свідчить хоч би скарга Івана Нечая царю Олексію Михайловичу (лист від 22 серпня 1657 року з Чаус): царські воєводи "обиди чинят, из домов насильством вмгоняют, податей от них как от крестьян хотят, к тому ж хохли режут й кнутами бьют, грабят". Особливо нарікав Нечай на В. Шереметєва, який дозволив чинити напади на козацькі володіння, грабувати їх, вдаватися до насильства. Посилилися небезпідставні чутки про обмеження царем вольностей Війська Запорозького. На внутрішню ситуацію в країні накладали свій відбиток тривала війна, зростаюче посилення позицій української феодальної верхівки, що особливо гостро сприймалося селянством та рядовим козацтвом, посилення суперечностей між прихильниками різних зовнішньо-політичних орієнтацій, між правобережними та лівобережними полками. Свого часу Богдан Хмельницький в умовах посилення становища феодалів та поступової ліквідації прав, здобутих українським народом у Визвольній війні, вамагався затримати панське землеволодіння й захистити селян. Це давало йому змогу не допустити переростання соціальних суперечностей у відкриту соціальну боротьбу. Виговському ж забракло стратегічного мислення, його дії в цьому напрямку були значно слабшими. Це неухильно вело до росту соціальної напруги, дестабілізації, звуження соціальної бази його гетьманату і врешті стало однією з найголовніших причин його кінцевої поразки. Трудящі маси України все частіше звертали свої погляди не до Чигирина, а до Запорозької Січі, яка традиційно вважалася оплотом демократії. Але трагізм ситуації полягає у тому, що Січ — опозиційна сила до магнатсько-шляхетської Речі Посполитої (а потім і до Російської імперії), опинилася в опозиції до своєї дитини — Української держави (Гетьманщини). Перемога Січі в тих умовах, як не парадоксально, оберталася поразкою українського народу, оскільки полегшувала дії чужим монархам. До того