У 1654 році український уряд повинен був узяти на себе весь тягар тиску Кримського ханства, котре відверто вороже зустріло звістку про рішення Переяславської ради. До Чигирина прибув ханський посол Алкас Кегіто, який скаржився на те, що козакам "золото й срібло очі засліпили" і вони уклали союз з Росією, погрожував війною і т. д. (19 травня). Хмельницький і Виговський відкинули ультимативні вимоги Криму і в свою чергу запропонували ханству приєднатися до російсько-українського союзу проти Речі Посполитої. За це вони обіцяли стримувати запорожців, допомогти хану в його війні на Північному Кавказі, дозволити ордам кочувати в Південній Україні. Якщо ж Крим відмовиться, сказали Хмельницький і Виговський, то "не будете ходити в добрих сукнях, а будете ходити в кожухах по-старому". Не забули гетьман і генеральний писар нагадати послу про славетного Михайла Дорошенка, який з сорока тисячами козаків "весь Крим виходив і ви нічого не могли йому заподіяти", виразно натякаючи на можливість нового спустошливого походу на Крим. Переговори з Алкасом Кегіто, посольство С. Савича, а потім М. Богаченка та Л. Пухальського до Бахчисараю, хоч і не привернули кримського хана на бік союзників, зате дозволили виграти час. Кампанія 1654 року фактично завершилася Дрижипільською битвою (між Охматовим і Ставищами) 19 — 22 січня 1655 року. Тут українська армія під командуванням Хмельницького та російська армія під командуванням Бутурліна та Шереметєва взяли гору над об'єднаними військами Речі Посполитої і Кримського ханства. На чолі української армії поруч з Богданом Хмельницьким стояв Іван Виговський. Головні події розгорнулися ж після весняного бездоріжжя. Вирушивши в похід з-під Білої Церкви, українська армія Хмельницького разом з корпусом російської армії Бутурліна підійшла до Кам'янця-Подільського і обложила Львів. 29 вересня 1655 року союзники розгромили війська Речі Посполитої під Городком, що забезпечило визволення Західної України. Облога Львова тривала з 26 вересня по 10 листопада. Хмельницький ухилявся від кровопролитного штурму міста, що завдало б тяжких втрат як його війську, так і українській людності Львова, і вступив з магістратом у переговори. Збереглося чотирнадцять листів гетьмана, дев'ять — Виговського і три листи генерального обозного Носача, написаних під час облоги Львова, в них, головним чином, ішлося про капітуляцію (пізніше царський уряд дорікав Хмельницькому, що він не штурмував Львів та люблінський замок). Саме тоді в ставці Хмельницького за його особистою участю, а також Івана та Данила Виговських, Зарудного, Лісницького, Тетері, Носача проводилися переговори з представниками львівського магістрату, серед яких був і відомий мемуарист С. Кушевич. Зі слів останнього львівський студент Божецький відзначив у своєму щоденнику важливу роль Виговського-дипломата, вказавши і на деякі риси характеру Виговського. Коли 7 жовтня на відмову послів капітулювати Хмельницький реагував досить спокійно, то Виговський виголосив цілу промову "з великою фурією, щоразу б'ючи рукою по столу, сказавши, зокрема, й таке: "Доки козацька шабля, засягла, там і козацька влада мусить бути". На примирливу відповідь Кушевича він сердито кинув: "Тут не жарити!". Досить активним на переговорах був і Тетеря, який на закид польського посла Я. Хоменецького відповів:

"Військо Запорозьке не віддавалося царю в рабство! Йшлося за нашу свободу, за війну проти ляхів!". Врешті, взявши великий викуп зі Львова, Хмельницький припинив облогу. Його армія однак не втрачала даремно часу, а звільнила між тим Белз, Ярослав, взяла Ленчно, Парчев, Томашів, дійшла до берегів Сяна й Вісли. Наказний гетьман Данило Виговський узяв навіть Люблін, за винятком міського замку.

19 — 22 жовтня 1656 року російсько-українські війська розгромили ординців під Озерною, внаслідок чого кримський хан не наважувався втручатися в українські справи аж до 1658 року. Але в період найбільших успіхів російських та українських військ проти Речі Посполитої (визволення Білорусії, Західної України, взяття Вільнюса, облога Риги) царський уряд зробив злочинний прорахунок у зовнішній політиці, що в подальшому також вдарило по Росії, не кажучи вже про Україну та Білорусію. Були припинені військові дії проти Польщі та Литви, а потім оголошено війну Швеції, що дало змогу Речі Посполитій зміцнитися і в подальшому перейти в контрнаступ на сході, звело нанівець результати російсько-українського походу 1654 — 1655 років. Українські представники не були навіть допущені до наметів, де велися переговори російських та польських дипломатів у Вільнюсі, їх навіть не повідомили про умови встановленого перемир'я. Це будві першим грубим порушенням договору 1654 року, і викликало закономірну тривогу й гостре невдоволення уряд України. Російський посол в Україні Бутурлін писав зі слів Остапа Виговського про тяжке враження, яке зробила в Чигирині вістка про Віденське перемир'я. У Чигирині тоді було скликано раду (12 жовтня 1656 р.), яка одно. стайно прийняла рішення, скріплене присягою: "Будет кто на них наступать и им всем заодно противу того стоять". Ґрунтовнішу інформацію добули Ф. Бутурлін та В. Михайлов під час обіду з Остапом, Данилом і Костянтином Виговськими у Гоголеві (2 червня 1657 р.): прибувши до Чигирина, українські посли впали до ніг Хмельницького і з сльозами на очах повідомили про інцидент у Вільнюсі, про те, що царський уряд нібито мириться з