Не дивно, що на Україні “Очерки…” майже не відомі – про який моральний потенціал визнаного “ворога України” могло йтися? Адже в такому разі він набирав рис такого собі невдахи-експериментатора, чиї спроби побудувати під впливом європейської освіти острівець “просвіщенноі Європи” на кордоні з напівазійською Москвою звела нанівець невдячна чернь.
Не таким вже й чужим для України виявлявся в такому разі вірний рицар Речі Посполитої князь Ярема. Сучасні українські автори так само не балують увагою Ієремію, якщо не брати до уваги статтю львівського автора Юрія Винничука “Малоросійський мазохізм” (“Пост-поступ”, №44-46, Львів,1993), автор якої висунув думку про можливість відродження української державності в формі класичної монархії з князем І.Вишневецьким на троні.
Однак попри цікаві спостереження й неординарні тлумачення пану Винничуку забракло вагоміших аргументів, аби достатньо обгрунтувати свою версію, тому мабуть відомий історик, доктор історичних наук Наталія Яковенко побачила в ній не більше як пост-модерністський перегин. Забігаючи наперед, дозволимо собі висловити власне припущення: нам поки що залишається лише здогадуватися, наскільки далеко сягнули б сепаратистські аспірації князя І.Вишневецького, але те, що Вишневеччина мала свої особливості, а Ієремія діяв у багатьох випадках як самостійний володар, користуючись законодавчою анархією в Польсько-Литовській державі, можна стверджувати не без упевненості. Гадається, відомий польський історик Олександр Яблоновський мав досить підстав стверджувати, що Вишневеччину скоріше слід вважати окремим уділовим князівством, аніж звичайною магнатською латифундією. Хоча, гадається, не можна поки що однозначно визначити характер і суть України-Вишневеччини (дозволимо собі вжити такий термін) - чи то як втрачений шанс (як то вважає Ю.Винничук), чи то як занадто нетипове породження магнатської сваволі. В своєму дослідженні автор прагнув керуватися тим, що будь-яка історична особа, втім, як і кожен з нас – породження своєї епохи і свого часу. Лише враховуючи епохальний контекст, можна вести історичні розвідки.
Як справедливо зазначив М.М.Вішоватий, “поняття прав людини в 17 ст. не існувало”. І річ не в тому, що суперечка про те, хто кого перевершив у жорстокості – козаки шляхту чи навпаки – в принципі не має сенсу. Просто слід прийняти аксіому професійних істориків: уникати оцінок минувшини категоріями сучасності, котрі так само абсурдні, як і спроби деяких націонал-патріотів оцінювати сьогодення критеріями минулого, про яке вони, втім, як і ми всі, мають досить приблизне уявлення, бо просто не жили в ті часи.
* * *
Потрібно зупинитися на деяких обставинах і моментах з життя Ієремії Вишневецького, що й досі залишаються поза увагою сучасних дослідників. Здебільшого вони стосуються періоду до 1648 року. Почати годилося би зі шлюбу його батька, князя Михайла Михайловича Вишневецького, чию генеалогію М.Грушевський прослідковує до турово-пинських Рюриковичів (М.Грушевський, “Історія України-Руси”, т.5, ст. 29-30, К., “Наукова думка”, 1993.), із донькою молдавського господаря Ієремії Могили Раїною. Шлюб цей був ланкою в ланцюгу його зовнішньополітичної, так би мовити, “вишневецько-молдавської” (J. Widacki, st.19) авантюри, котру енергійний князь з успіхом суміщав із досить інтенсивним освоєнням задніпровських маєтностей, супроводжуваних нерідко з’ясуванням стосунків із сусідами. Поштовх до молдавських аспірацій князя Михайла давала політична комбінація коронного гетьмана Яна Замойського, проведена ним іще в 90-х роках 16 ст. В результаті її на троні Молдавії, васальної держави стосовно Туреччини, опинився підтримуваний Річчю Посполитою Ієремія Могила (М.Грушевський, “Історія України-Руси”, т.7, ст. 206, К., “Наукова думка”,). Очевидно, М.Вишневецький відіграв не