В найпоширенішій версії переказу Ієремія порушив клятву триматися православного сповідання, дану ним у дитинстві помираючій матері. Тим часом немає жодного документального свiдчення, що Ієремія справді давав таку клятву при згадуваних переказом обставинах. Невідомо також, де знаходився малолітній Ієремія в цей момент – в Вишневцю, Лубнах чи деінде. Відомий лист митрополита Ісайї Копинського до молодого князя містить лише докір у відступництві від віри матері й предків, не більше (Бочкарьов, ст. 28). Та навіть якщо й справді Ієремія давав таку клятву, то навряд чи пам’ятав, стверджує К.Бочкарьов (“Очерки Лубенской старины”, М., 1900, ст.28). Бо було тоді йому не більше шести-семи років - врешті-решт що з дитини взяти? Що ж до згаданого фрагменту з фундаційного документу, то на підставі документальних свідчень і результатів досліджень українських вчених Кирила Бочкарьова і Олександра Лазаревського автор схильний вважати: князь ніяким чином не порушив заповіту матері, незалежно від того, знав він про нього, чи ні. Навпаки, його дії говорять про прагнення забезпечити мирне співіснування православних і католиків, а буцімто нав’язування Ієремією католицтва чи унії, переслідування православної віри й української мови слід віднести до того, що К.Бочкарьов називав “патриотическими клеветами”.(Там же, ст.37).

Критикуючи працю П.Куліша “Отпадение Малороссии от Польши”, О.Лазаревський характеризує наведені Кулішем дані про будівництво Яремою Вишневецьким католицьких костьолів як “більш ніж сумнівні” (А.Лазаревский, “Лубенщина и князья Вишневецкие”, “Киевская старина”, 1896, №3, ст.334-338), посилаючись на відсутність у відомих друкованих чи письмових джерелах будь-яких даних про побудову костьолів у Ромнах, Лохвиці чи Хоролі, як то стверджував П.Куліш. По-перше, вважав історик, це завадило б Ієремії приваблювати нових поселян у свої маєтності, особливо після придушення хлопських і козацьких виступів у 1637-1638 рр. По-друге, пише О.Лазаревський, “по-видимому, не для кого было их строить, так как католиков в Лубенщине много быть тогда не могло, кроме “дворни” Вишневецкого, разных его старост и прочих слуг… Может быть сомнение лишь относительно доминиканского конвента в Прилуках”, веде далі О.Лазаревський, але посилається на діаріуш шляхтича Опольського, в якому згадуються правобережне місто з такою ж назвою, котре певний час належало Костянтину Вишневецькому. Отже, робить висновок дослідник, окрім бернардинського кляштора в Лубнах інших католицьких культових споруд на Вишневеччині просто не існувало (Там же, ст. 338). Додати до цього Михайлівський костьол, побудований в Лубнах на честь народження сина Ієремії, майбутнього короля Михайла. Зрозуміло, що зовсім не будувати костьолів князь не міг – католицька половина його війська, запрошені іноземні майстри, купці мусили десь задовольняти свої духовні потреби.

Натомість відомо, що Ієремія неодноразово обдаровував православні монастирі, зокрема Мгарський. О.Лазаревський згадує відповідний акт , виданий в травні 1636 р. (А.Лазаревский, “Лубенщина и князья Вишневецкие”, “Киевская старина”, 1896, №2, ст.212-217), К. Бочкарьов – акт від 17 лютого 1646 р., яким князь підтверджував раніше дану ним дарчу грамоту монастиреві на село Мгар; тим же актом Ієремія звільняв монастир назавжди від поборів з дарованого ним села (Бочкарьов, ст. 13).

Треба сказати, Ієремія мав досить підстав, аби обійтися з тією ж Мгарською обителлю в зовсім інший спосіб. За іронією долі ченці монастиря, заснованого на кошти Раїни Вишневецької, взяли активну участь у підготовці в 1637 році “кизимівського” погрому “задніпровської столиці” її сина. Погром, ймовірно, був інспірований “другом сім’ї” Вишневецьких, промосковськи орієнтованим Ісайєю Копинським, на той час скинутим з посади митрополита дядьком І.Вишневецького, Петром Могилою, в досить безцеремонний спосіб (взагалі, стосунки Петра Могили і Ієремії Вишневецького – тема окрема і, гадається, не до кінця досліджена). Однак коли десятеро монахів Мгарського монастиря, викриті у співучасті в бунті Кизима (виготовляли порох для ребеліантів), були засуджені до страти, Ієремія скасував смертний вирок (Бочкарьов, ст. 31). Відбудувавши зруйнований хлопами бернардинський монастир, князь піклувався про повернення ченців православних обителей, які, налякані придушенням бунтів, втекли в Московщину – “из страха кары за своевольство”, як вважає К.Бочкарьов (“Очерки…”, ст.32).

Чи й справді, як той казав, знала кицька, чиє м’ясо з’їла, чи то був звичайний переляк? Однак відому відповідь князя ігумену Густинського монастиря (“Що мені до вас – живіть собі до моєї ласки”) автор схильний тлумачити як прояв християнського милосердя, беручи до уваги обставини загибелі його батька, принаймні зовнішні, про які Ієремія міг знати. Цікавим в цьому плані виглядає факт появи в 1640 році у досить крупному містечку Срібному (1830 дворів, за т.зв. “списком Пшездєцкого”) православного братства зі школою, шпиталем і будинком для проведення зборів (“Історія міст і сіл України. Чернігівська область”, Інститут історії АН УРСР, К., 1972, ст.644). Гадається, цього не могло статися без співдії чи принаймні дозволу Ієремії – адже братство виникло на території його приватного землеволодіння.

Показним є в плані релігійної ситуації на Вишневеччині факт заохочення Ієремією Вишневецьким цехового устрою. Як зазначає К.Бочкарьов, цехи в Лубнах та інших крупних містах задніпровських володінь князя були православними (для порівняння: в коронних землях Речі Посполитої, зокрема на Галичині, православним ремісникам було надзвичайно важко пробитися в цехи, де переважали майстри-католики). Як видно з акту І.Вишневецького “на цехи кравецький, швецький, кушнірский и ковальський в Прилуках”, датованого 20 січня 1633 р.(до нього ми ще повернемося), князь заохочував цеховий устрій, надаючи ремісникам нові права й вольності. Тим самим, якщо брати до уваги міркування К.Бочкарьова, гарантувалася недоторканість їхньої віри. Адже цехи в ті