10%, може і не викликати негайного зниження темпів економічного зростання. Це підтверджують і цілком прийнятні темпи реального зростання ВВП в Україні (7.3% у січні -- жовтні 2007 року). Однак за таких умов інфляційна динаміка стає значно менш керованою, що істотно збільшує ймовірність її значного прискорення і досягнення таких меж, коли без вжиття радикальних заходів у країні буде неможливо відновити макроекономічну стабільність. Саме тому провідні країни світу так багато уваги приділяють інфляції і намагаються підтримувати її на низькому рівні. Однак головне навіть не це, а те, яким чином в Україні реагують на посилення цінового тиску. На жаль, антиінфляційні заходи, які час від часу ухвалює уряд (і які зводяться переважно до підписання меморандумів із підприємцями, посилення моніторингу цін та адміністративного регулювання граничної рентабельності і торговельних надбавок), швидше покликані гасити вже існуючі пожежі і можуть бути ефективними лише в короткострокову періоді. Водночас в Україні не вживаються заходи щодо нівелювання системних передумов розгортання інфляційного тиску.
Основна проблема -- нехтування елементарними економічними канонами при розробці та реалізації державної економічної політики, насамперед -- у частині опрацювання рішень про збільшення заробітної плати, пенсій та інших соціальних платежів. Звичайно, підвищення стандартів життя населення має бути наріжним каменем усієї економічної політики. Однак якщо до цього питання підходити без належного врахування реальних можливостей економіки, остання неодмінно відреагує виникненням макроекономічних диспропорцій, що в підсумку позначиться і на динаміці цін.
Так, в Україні неадекватні темпи зростання заробітної плати і продуктивності праці. Якщо взяти за базу перший квартал 2002 року, то реальна заробітна плата збільшилася в три рази, а продуктивність праці -- в 1.7 раза. Цілком очевидно, що якщо заробітна плата зростає істотно вищими темпами, ніж продуктивність праці, то додаткові доходи кожним конкретним робітником не заробляються (за рахунок вищої ефективності праці), а отримуються в порядку перерозподілу за рахунок доходів інших суб'єктів господарювання, зокрема роботодавців або власників бізнесу. Втім, зрозуміло, що останні аж ніяк не бажають втрачати власний шмат пирога і намагаються перекласти додаткові витрати на плечі інших економічних агентів (у тому числі тих же робітників) через підвищення відпускної ціни на свою продукцію.
За результатами опитувань керівників 1200 підприємств, що їх регулярно проводить Національний банк, серед низки факторів, котрі впливають на ціни реалізації, дедалі більше зростає роль вартості трудових ресурсів. Цей фактор продовжують називати у першій трійці негативних чинників респонденти підприємств майже всіх видів економічної діяльності.
Необґрунтоване форсування підвищення соціальних стандартів життя тисне на ціни і з боку попиту через неадекватність співвідношення зростання ВВП і доходів населення. В принципі, в умовах низького рівня життя переважної більшості населення темпи зростання доходів громадян і по-винні випереджати темпи зростання ВВП. Однак усе має бути в розумних межах, яких в Україні впродовж останніх років не дотримувалися. Так, у 2004 році темпи зростання реальних наявних доходів населення становили 19.6% при зростанні реального ВВП на 12.1%; у 2005-му ці цифри становили відповідно 23.9 та 2.7%, 2006-му -- 16.1 та 7.1%, за дев'ять місяців 2007 року-- 11.7 та 7.3%.
Про незавершеність дослідження проблеми інфляції 2006-2007 років свідчить і наукова дискусія в останніх публікаціях на цю тему. Серед них варто звернути увагу на праці таких авторів, як А.Шаповалов, В.Литвицький та П.Порошенко. Так, А.Шаповалов зазначає, що локомотивом зростання інфляції є збільшенням внутрішнього попиту внаслідок зростання реальної заробітної плати й активної соціальної політики уряду, водночас наголошуючи на незначній ролі монетарних факторів інфляції.
В економічній теорії традиційно виділяють два первинних фактори поширення інфляції: зростання попиту і зростання собівартості виробництва. Як це відбувалося в Україні у 2000-2005 роках в умовах жорсткої монетарної політки.
В основі поширення інфляції витрат лежить не монетарній, а виробничі фактори. Зростання витрат на виробництво змушує його власника робити вибір: або збільшити ціну на готову продукцію, щоб не зменшити рентабельності виробництва, або знизити або знизити обсяги її виробництва, що в кінцевому підсумку також призведе до зростання цін внаслідок зниження пропозиції товарів і послуг по відношенню до номінального попиту.
Слід зазначити, що розмежування інфляції попиту й витрат здійснюється з метою визначення першопричини виникнення інфляції та є умовним, оскільки фактори інфляції попиту одночасно активізувати інфляцію витрат і навпаки.
У працях вітчизняних науковців, де наведено перелік факторів активізації інфляційних процесів 2004-2007, відсутній розподіл за приналежністю до інфляції витрат чи попиту, що не дає змоги проаналізувати їх кількісні впливи на показники інфляції.
Ключовими факторами інфляції витрат у 2004-2007 роках стало зростання ціни на енергоносії та номінальної заробітної плати. У собівартості виробництва ці статті витрат становлять близько 30%, а вартість енергоносіїв і номінальної зарплати за рік збільшилась на 64%. Зокрема, за звітами Міністерства вугільної промисловості, собівартість вугілля у 2004-2007 зросла відповідно на 29, 28, 21 і 31%. Ціна імпортного газу зросла з 6,4% у 2005 році до 63,8% у 2006 році.
Оскільки за підсумками січня темпи кредитування значно перевищують минулорічні, то можна вважати, що дефіциту короткострокової ліквідності нема. Коррахунки банків перевищують минулорічні. Зважені мобілізаційні заходи в царині руху базових грошей згортати не варто.
Підводячи підсумок, слід зазначити, що перебіг інфляційного процесу в Україні в дані роки в цілому відповідає схемі, що визначається монетаристським трактуванням сутності та причин інфляції. Разом з тим в інфляційному процесі в Україні мали місце і помітні відмінності від монетаристської схеми, зумовленні перехідним характером нашої економіки та
