Важливі теоретико-методологічні проблеми архівознавства, особливо камеральної археографії, висвітлено в монографії Г. Боряка. Автор розглядає архівні фонди як складову частину загальнонаціональних інформаційних ресурсів, об?рунтовує шляхи створення Археографічного реєстру національної спадщини України.

Розділ 2. Етапи формування системи архівних установ  та розвиток української архівістики

2.1. Українська архівістика початку ХХ ст.

Формування чітко структурованої ієрархічної системи архівних установ на теренах України відбувалося практично впродовж усього ХХ століття й пов'язане з подоланням "архивного настроения" (Д. Самоквасов) на початковому етапі, впливом ідеологічних чинників за радянської доби та застосуванням апробованих моделей світової архівної практики під час модерного періоду української архівістики.

Перші спроби створення державної архівної служби, покликаної розробити модель організації архівної справи та запровадити функціонально доцільну систему архівних установ, належать до 1917-1920 рр. Організація у вересні 1917 р. у складі департаменту мистецтв Генерального секретарства освіти Української Центральної Ради бібліотечно-архівного відділу на чолі з О. Грушевським поклала початок розробленню концептуальних засад архівної реформи і свідчила про надання організації архівної справи державного значення. Пріоритетною проблемою реформи була висунута М. Грушевським ідея створення Національного архіву як центральної архівної установи для концентрації найважливіших документів і реєстрації цінних архівів. Культурним перетворенням перешкодило більшовицьке повстання в Києві, інтервенція міста червоних загонів, вступ німецько-австрійських військ.

За доби Української Держави вже під керівництвом чернігівського історика В. Модзалевського Архівно-бібліотечний відділ, що функціонував у складі Головного управління в справах мистецтв і національної культури, здійснював загальну архівну реформу, спрямовану на формування системи архівних установ. Аполітичний, позапартійний, орієнтований тільки на національну ідею заклад запропонував проект реформи "державного характеру", який передбачав запровадження державної власності на документи, створення в Києві Національного архіву з підпорядкованими йому археографічною комісією, губернськими архівами і науковими архівними комісіями на місцях, Українським археологічним інститутом. Втілити проект теж не вдалося. Втім, у цей період істотно збільшилися асигнування на утримання Київського центрального архіву давніх актів, було розроблено "Положення про Архів Південно-Західного Фронту" [5, 322-331], відкрито Київський археологічний інститут, де передбачалося навчання майбутніх архівістів.

Після приходу до влади Директорії УНР у грудні 1918 р., керуючись ідеєю "аполітичності" архівів і необхідністю зберігання документальних скарбів, В. Модзалевський продовжив керівництво архівно-бібліотечним відділом. Головні зусилля він зосередив на порятунку архівних документів і спробах довести новій владі необхідність цивілізованої організації архівної справи. Вже на початку лютого 1919 р. більшовицькі війська вступили до Києва, а Директорія залишила місто. У другій половині 1919 р. тимчасово столицею УНР стало губернське місто Кам'янець-Подільський. Створений там для рятування архівних і художніх скарбів Відділ охорони пам'яток старовини і мистецтва очолив декан історико-філологічного факультету Кам'янець-Подільського державного університету П. Клименко. З його ініціативи Міністерство внутрішніх справ УНР доручило місцевим органам самоврядування здійснювати охоронні заходи щодо попередження "знищення, псування або продажу" [7] пам'яток старовини. Виконувати цю роботу повинні були губернські і повітові комісари за допомогою вчительства. Залучення місцевої інтелігенції до виявлення і порятунку художніх і архівних скарбів було на той час досить ефективним. Встигла комісія також видати один номер спеціального музейно-бібліотечного-архівного часопису "Українська старовина", що в умовах інформаційного вакууму мав особливе значення для поширення відомостей про стан архівів та архівних документів. Наприкінці 1919 – на початку 1920 рр. стан архівної справи погіршився у зв'язку з виїздом із Кам'янця більшості знаних діячів культури.

Тим часом на Київщині тривале збройне протистояння радянських формувань військам УНР, російської Добровольчої Армії А. Денікіна, згодом – П. Врангеля, польським інтервентам, постійні селянські повстання призводили до численних втрат архівних документів. Ще до офіційного перенесення столиці УСРР до Києва у березні 1919 р. серед інших відділів Наркомосвіти тут почало діяти Архівне управління під керівництвом В. Модзалевського, приймаючи фонди ліквідованих установ і реєструючи ті, для яких не вистачало місця для зберігання.

Паралельно з державними архівними установами поступово набувала все більшого впливу на розвиток архівної справи Всеукраїнська комісія з вивчення історії Жовтневої революції і Комуністичної партії та її місцеві органи, створені з метою виявлення, вилучення й організації використання архівних документів цієї тематики. Згодом утручання істпартів у політику формування сукупної архівної спадщини призвело до існування "архівного фонду КПУ" усупереч декларуванню створення в УСРР єдиного державного архівного фонду. Не сприяли роботі конфлікти між Головархом і Комітетом по охороні пам'ятників історії і мистецтв при Університеті св. Володимира під керівництвом М. Довнар-Запольського, перенесення столиці до Харкова і фактично периферійний статус київських установ [5, 322-331].

Крім бойових дій, у цей час давався взнаки "паперовий голод", заручниками якого знову стали архіви. Паперові фабрики були справжнім "архівним Молохом", де часто гинули унікальні документи. З метою припинення знищення архівних документів і організації їх належної експертизи було створення в лютому – квітні 1920 р. повноважного державного органу – Особливої комісії Всеукраїнського революційного комітету (згодом Особливої всеукраїнської архівної комісії) та її місцевих відділень. Утім комісія не виправдала надії, що покладалися на неї: губОВАКи були створені лише в Катеринославській, Київській, Луганській, Миколаївський, Полтавській і Харківській губерніях, в інших робота з вилучення архівних документів для утилізації не контролювалася архівістами, що призводило до значних утрат документів. Водночас, діяльність ОВАК та її місцевих органів мала і позитивний результат - збереження для історії документів XIX ст., фондів губернських установ, земських і міських