Після звільнення окремих територій України почали відновлювати роботу архівні установи. У листопаді 1943 р. до Києва повернулося Управління державними архівами НКВС УРСР, а 1 грудня в Києві відновили роботу Центральний державний архів Жовтневої революції і соціалістичного будівництва УРСР, Центральний державний історичний архів УРСР, Центральний державний архів кінофотофонодокументів УРСР, у Харкові – філії ЦДАЖР УРСР та ЦДІА УРСР, у Львові – філія ЦДІА УРСР. Одночасно підлягали ліквідації: у Харкові – Центральний державний історичний архів і Центральний архів праці, фонди яких передавалися філії ЦДАЖР УРСР, Центральний архів революції, фонди якого передавалися ЦДІА УРСР; у Києві, Львові і Харкові – центральні архіви давніх актів, документи яких уключалися до складу ЦДІА УРСР та його філій у Львові і Харкові. Матеріали військово-історичних архівів, що ліквідувалися, передавалися до військових відділів Київського і Харківського облдержархіву [15].

Пріоритетними завданням архівного будівництва в УРСР в повоєнні роки було подолання наслідків війни: зміцнення матеріальної бази архівів та відновлення архівних фондів. Реевакуація українських архівів тривала до початку 1946 р., коли було повернуто основну частину документів із Польщі, Румунії, Чехословаччини, Німеччини, Росії. Брак приміщень для архівів часто призводив до розташування їх у помешканнях культових споруд. Лише в другому півріччі 1947 р. і першому кварталі 1948 р. до колишнього костьолу "вселився" – Станіславський облдержархів, до синагоги – Мелітопольська філія облдержархіву, до церкви – Чернівецький облдержархіву.

Нормалізація діяльності архівів потребувала забезпечення їх кваліфікованими спеціалістами. У 1944 р. центром підготовки кадрів для архівних установ УРСР став Київський державний університет ім. Т. М. Шевченка, де було відкрито кафедру архівознавства, а згодом архівне відділення. Відновилася і діяльність архівної аспірантури при ЦДІА УРСР у Києві, яку було незабаром переведено до КДУ. При архівному управлінні республіки, центральних і обласних державних архівах налагоджувалося підвищення кваліфікації співробітників архівних установ шляхом організації гуртків, семінарів, нарад, курсів. У 1947 р. було реанімовано архівну періодику – створено "Науково-інформаційний бюлетень АУ УРСР", який тривалий час залишався єдиним друкованим органом архівної системи.

Важливою віхою в історії архівної справи стало підпорядкування в 1961 р. Архівного управління республіки Раді Міністрів УРСР, що завершило "епоху НКВС" в архівістиці. Істотні зміни на цьому етапі відбулися в структурі системи архівних установ. Зокрема, філію ЦДІА УРСР у Львові було перетворено на ЦДІА УРСР у м. Львові, філію ЦДАЖР УРСР об'єднано із ЦДАЖР УРСР у Харкові, а в Києві, Харкові і Севастополі на базі міських архівів із перемінним фондовим складом організовувалися міські державні архіви з постійним складом документів. Принципове значення для поліпшення організації збереження і використання специфічних документів мало створення в Києві Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва (1966) і в Харкові Центрального державного архіву науково-технічної документації (1969). Ці зміни завершили реформування мережі центральних архівів республіки на даному етапі. Активного розвитку набула й наукова діяльність архівних установ. Конкретним результатом проведених у Києві республіканських наукових конференцій з архівознавства та спеціальних історичних дисциплін (1961, 1965 та 1968) стало започаткування разом із академічним інститутом історії видання "Історичні джерела та їх використання".

Таким чином, архівному будівництву другої половини 1950-1960-х рр. було властиве деяке послаблення партійно-урядового тиску і втручання в роботу галузі, але вже з початку 1960-х рр. почалося чергове посилення контролю за діяльністю архівних установ, а підпорядкування Архівного управління Раді Міністрів УРСР не виправдано надій на радикальну демократизацію галузі, залежність якої від центрального апарату щороку посилювалася [14].

1970-і роки в архівному будівництві відзначені істотним поліпшенням матеріально-технічної бази архівів, реалізацією програми будівництва і реконструкції архівних будинків і споруд з одного боку, посиленням диктату в тематиці і формах використання архівної інформації – з другого. Протягом 1971-1991 рр. було введено в експлуатацію нові приміщення ЦДАКФФД УРСР, Волинського, Дніпропетровського, Запорізького, Кіровоградського, Луганського, Кримського, Рівненського і Хмельницького облдержархівів, завершилася реконструкція будинку ЦДАМЛМ УРСР, почалося спорудження будинків держархівів Житомирської і Київської областей. Водночас основна діяльність архівів характеризувалася іншими показниками: із плану видавничої діяльності ЦДІА було виключено як "неактуальні" документальні видання з історії Запорізької Січі, щоденник відомого українського юриста О. Кістяківського, підготовлений до друку збірник документів про Кирило-Мефодіївське братство. Посилення нагляду за діяльністю архівних установ із боку партійно-бюрократичного апарату не сприяло формуванню творчої атмосфери в галузі.

2.3. Архівістика незалежної України

З відновленням 1991 р. державної незалежності України почався вимріяний українськими архівістами всіх поколінь процес реформування архівної системи, визначальними рисами якого стали демократизація, децентралізація, відкритість, розширення доступу до архівної інформації, правове врегулювання усіх складових системи архівних установ. Структуру системи архівних установ на 1990-і роки визначив Закон України "Про Національний архівний фонд і архівні установи" (1993). До кінця десятиліття чітко визначилася потреба удосконалення його основних положень з урахуванням результатів апробації в практичній діяльності архівів та аналізу основних тенденцій світової архівістики. Нова реда­к­ція закону (2001) суттєво вдосконалила засади