Початок формуванню ієрархічної централізованої архівної системи в УСРР поклало створення Головарху. Її структурування, обумовлене потребами галузі й перманентного адміністративно-територіального поділу УСРР, відбувалося понад десять років. Протягом 1920-1930-х рр. основними ланками архівної системи були державний орган управління архівною справою (Головарх, Укрцентрархів, ЦАУ), центральні державні архіви, місцеві (губернські, окружні, обласні) архівні управління. Формування мережі центральних архівних установ на початку 1920-х рр. почалося з об'єднання в системі Головарху Центрального архіву революції (реорганізованого зі Слобожанського архіву революції в січні 1922 р.), Центрального історичного архіву в Харкові, Київського центрального архіву. У 1924 р. вона поповнилася Київським центральним архівом давніх актів, виведеним із підпорядкування Української академії наук. Пожвавленню архівного будівництва на місцях сприяло завершення організації губархів. Для контролю за станом архівів у повітах і волостях на посаді тимчасово уповноважених губархів призначалися інструктори повітових і волосних відділів народної освіти. Однак у цілому стан архівної справи в цей період був надзвичайно складним. Актуалізувалася потреба в розвитку архівного законодавства і розширенні повноважень державного органу управління в сфері архівної справи.

Знаковою подією в історії архівної справи в Україні XX ст. стала реорганізація в січні 1923 р. Головарху при НКО УСРР в Українське центральне архівне управління (Укрцентрархів) при ВУЦВК. Не менш важливим для розвитку архівістики було прийняття постанови ВУЦВК і РНК УСРР "Про єдиний державний архівний фонд УСРР" (грудень 1925 р.), що конституювала статус сукупної документальної спадщини українського народу і встановлювала над ним юрисдикцію держави.

Мережа підпорядкованих Укрцентрархіву установ протягом 1920-х рр. постійно змінювалася. Протягом 1925-1926 рр. у зв'язку з загальною адміністративно-територіальною реформою замість дев'ятьох губернських архівних управлінь було створено 40 окружних архівних управлінь і Головархів у Молдавській АРСР. Мережу центральних архівів у 1926 р. поповнив Центральний архів праці, де повинні були зберігатися фонди центральних профспілкових організацій.

Розширення мережі архівних установ потребувало формування каналів зв'язку для передачі інформації галузевого рівня, відтак середина 1920-х рр. позначена створенням архівної періодики. Основними типами фахових періодичних видань стали науково-популярний часопис ("Архівна справа", "Радянський архів", "Архів радянської України") та інформаційний бюлетень ("Бюлетень Укрцентрархіву", "Архівний робітник") [5, 322-331].

Шляхи подальшого розвитку архівної системи визначив І Всеукраїнський з'їзд архівних робітників (травень 1926 р.), відповідно до рішень якого у Дніпропетровську, Одесі, Полтаві, Харкові і Чернігові засновувалися крайові історичні архіви для збереження документів ліквідованих губернських і повітових установ. З'їзд також легалізував зусилля громадськості з виявлення і порятунку безпритульних архівних документів. Допомога місцевої інтелігенції – архівних кореспондентів – уможливила вирішення поставлених перед архівістами завдань і водночас сприяла популяризації архівної справи. Важливе значення рух архівних кореспондентів мав і для поліпшення кадрової проблеми. Набуваючи практичних навичок архівної роботи, розвиваючи інтерес до архівної справи, архкори не тільки створювали кадровий резерв для архівних установ УСРР, але й реально поповнювали штати архівів, залучалися до виконання видавничих проектів. З моральним і фізичним знищенням на початку 1930-х рр. кращих представників архівної справи і встановленням тоталітарної ідеології в галузі архівістики рух архівних кореспондентів поступово згас [10].

Важливим досягненням Укрцентрархіву було створення в червні 1930 р. першої наукової установи в галузі архівної справи – Кабінету архівознавства, на який покладалося розроблення питань забезпечення цілісності та реставрація архівних документів, вивчення досвіду і розроблення теорії описування архівних документів, проектування архівних будинків і обладнання, створення науково-довідкової бібліотеки і поширення спеціальної бібліографічної інформації. У Кабінеті архівознавства сконцентрувалися кращі сили архівістики Харківщини: В. Барвінський, В. Веретенников, Є. Іванов, В. Нікітін та ін. Однак призначення маловідомих спеціалістів, членів партії на керівні посади в наукові установи, що розпочалися незабаром, свідчило про зростання контролю та ідеологізацію архівної справи.

У 1931 р. Кабінету архівознавства було надано права науково-методологічного і методичного сектора, основні зусилля якого зосереджувалися на "обслуговуванні соціалістичного будівництва великою масою матеріалів практичного значення" і "обслуговуванні пролетаріату в боротьбі з класовим ворогом арсеналом документальної зброї" [5, 322-331].

Цьому завданню підпорядковувалася і створена наприкінці 1928 р. у структурі ЦАУ УСРР із метою активізації видавничої діяльності архівних установ і впровадження політичного контролю за публікацією історичних джерел Археографічна комісія ЦАУ. Спираючись на досвід Археографічної комісії ВУАН та її попередниці – Київської археографічної комісії (1843-1921), АК ЦАУ діяла на принципово інших засадах. Вона була покликана запровадити в археографії "матеріалістичне розуміння історії" і висвітлювати за допомогою публікації джерел "класову боротьбу в історії України", історію встановлення і розвитку радянської влади, робітничого, селянського і національного рухів. На практиці найголовнішими напрямками діяльності її архівознавчої секції стали видання описів, оглядів, каталогів для створення загальної картини ЄДАФ УСРР і підготовки посібників з архівознавства. Вже в 1929 р. вийшов путівник Київського центрального архіву давніх актів за редакцією завідувача архівом В. Романовського, а в 1932 р. – "елементарний підручник" з архівознавства.

Складовою частиною АК ЦАУ були її місцеві філії – Київська та Одеська. Результатом діяльності зокрема одеських архівістів стала підготовка до видання опису фонду "Архів Коша Нової Запорізької Січі", опублікованого в 1931 г.

Посилення ідеологічної цензури щодо видань архівних документів, розгром українського архівознавства на початку 1930-х рр. призвели до повного завмирання в УРСР археографічної роботи.

Беззастережна ідеологізація всіх напрямків діяльності архівних установ