Поглиблення ідеологізації відбувалося на тлі чергової перебудови архівної системи в зв'язку з ліквідацією округів: окрархи реорганізовувалися з 1 жовтня 1930 р. у місцеві архівні управління. Цей процес супроводжувався рецидивами знищення документів. Так, Шосткинський РВК замість упорядкування цілком продав колишній фонд Казначейства (близько 550 пудів) на паперову фабрику, а в Полтавському окрвійськкоматі інспекторів окрарху зустріли словами: "Упорядковувати архіви не будемо, а просто спалимо".

12 серпня 1930 р. Секретаріат ВУЦВК у своєму зверненні був змушений констатувати: "Досвід ліквідації 13 округів показав, що, не дивлячись на достатньо точні і своєчасні директиви, більшість ліквідованих установ цих колишніх округів передали свої архіви в невпорядкованому і навіть хаотичному стані". Із закликом "не допустити знищення й ушкодження цього великого наукового скарбу української культури" звернулися до всіх керівників окружних заснувань і організацій у серпні 1930 р. у загальному зверненні ВУЦИК, Істпарт і ЦАУ УСРР.

Вже на початку 1931 р. проявилися інші хиби організації місцевих архівних управлінь, мережа яких включала 28 замість 40 окрархів і була очевидно недостатня. Виправлення помилок планувалося на початок 1932 р., але перехід на триступеневу систему управління, відповідно до якої в УСРР утворювалися області, скоригував плани реорганізації мережі архівних установ. Потім протягом березня 1932 р. було створено Вінницьке, Дніпропетровське, Київське, Одеське, Харківське, а в серпні-листопаді – Донецьке і Чернігівське обласні архівні управління. Вони почали організацію обласних історичних, районних і міських державних архівів. Мережу центральних архівних установ поповнили створений на базі Харківського центрального історичного архіву Всеукраїнський центральний архів стародавніх актів, Київський обласний історичний архів, реорганізований із Київського центрального історичного архіву, і Всеукраїнський центральний фотокіноархів. У результаті реорганізації було утворено відносно стабільну мережу архівних установ, структура якої зберігалася тривалий час. На кінець 1930-х рр. мережа архівних установ включала Головархів Молдавської АРСР, 7 обласних і 8 окружних архівних управлінь, 6 центральних архівів, 7 обласних історичних архівів, 2 військово-історичних і 29 міжрайонних історичних архівів, 520 міських і районних архівів [12].

Таким чином, в історії архівного будівництва в Україні 1920-1930-ті рр. були одним із найважливіших періодів – часом законодавчо закріпленої націоналізації і централізації архівної справи, створення єдиного державного архівного фонду, формування мережі архівних установ, становлення вітчизняної школи архівознавства, початку науково-видавничої діяльності Укрцентрархіву і місцевих архівних управлінь. Однак, якщо 1920-ті рр. відзначені певною свободою в розвитку архівістики, залученням до роботи в архівних установах науковців старої школи, ще не визнаних "буржуазними істориками" і "ворогами народу", то постійне поглиблення ідеологізації архівної справи в 1930-х рр. призвело до повного її підпорядкування тоталітарному режиму й усуненню вільного розвитку архівів як феномена духовної культури.

Відділ архівознавства Укрцентрархіву під керівництвом В.Веретенникова (згодом В. Барвінського, Р.Шпунта) започаткував напрями історичних, технічних, хіміко-біологічних досліджень; підготовку кваліфікованих фахівців, створивши передумови для організації архівознавчої інституції.  

Першою науково-дослідною установою в галузі архівної справи в Україні став Кабінет архівознавства ЦАУ УСРР (1930-1934). Його діяльність характеризувалася пошуками ефективних форм роботи. Раціоналізація архівних технологій, розроблення програм семінарів підвищення кваліфікації, встановлення норм архівно-технічної роботи, створення картотеки фондів Єдиного державного архівного фонду та бібліографії архівних видань, проведення постійних виставок з палеографії, дипломатики засвідчували значний науковий потенціал української архівознавчої думки. Зі створенням Кабінету розгорнулася повноцінна діяльність галузевої науково-довідкової бібліотеки та хімічної лабораторії. Важливе значення мали творчі контакти зі спорідненими науковими інституціями в Україні та поза її межами. Суттєво було й те, що розвиток архівознавства фінансувався державою.

Перспективність наукових досліджень в архівній справі засвідчували спроби створення місцевих наукових установ: Історично-археографічного кабінету при Волинському окрарху (1930-1931) та Київського архівознавчого кабінету при КЦІА (1931). Розгортанню архівознавчих досліджень прислужилася і Археографічна комісія при ЦАУ УСРР (1928-1931), її філії в Києві й Одесі. Зокрема, доробок архівознавчої секції Археографічної комісії представлено підру­чником з архівознавства, концепцією видань оглядів фондів тощо [5, 322-331].

Вагомий внесок у організацію науково-дослідних робіт у галузі архівної справи в 1920-1930-х рр. зробили В.Веретенников, Є.Іванов, В.Романовський, О.Насонова, В.Куценос, М.Грибін та ін. Із моральним і фізичним винищенням представників "буржуазного архівознавства" за результатами "чисток" і сфальсифікованих звинувачень та повної ідеологізації архівної справи архівознавчі дослідження в УСРР загальмувалися.  

Наукову основу класифікації архівних документів склала "фондова теорія" В.Веретенникова. Її основним класифікаційним поняттям було "діловодний фонд" на відміну від "архівний фонд" у російській практиці. Поняття діловодного фонду, ознаками якого вчений вважав приналежність до конкретної установи, "органічну суцільність" складу документів, певну самостійність,  поширювалося на документи як офіційного, так і особового походження. Основним принципом класифікації в українському архівознавстві був апробований у світовій архівній практиці провенієнц принцип. Поряд із ним для архівного розсипу рекомендувався як можливий і принцип класифікації за змістом. Розроблення В.Веретенниковим важливих архівознавчих понять та адаптація визнаних у світовій практиці принципів класифікації мали значний вплив на дальший розвиток уявлень про Єдиний державний архівний фонд УСРР, складовими якого визначалися три інформаційні блоки:

а) окремі діловодні фонди, що