б) архівні документи, що перебувають за межами України;

в) втрачені в 1917-1922 рр. архівні документи [14].

Виокремлення блоку фондів українського походження за межами УСРР свідчило про формування концептуального підходу до поняття "архівна україніка". Важливим для характеристики особливостей ЄДАФ УСРР було усвідомлення його самостійності та самодостатності, національної специфіки документної інформації. Остаточна централізація та ідеологізація архівної справи на тривалий час позбавила український ЄДАФ права на самостійний розвиток, витіснила здобутки українського архівознавства з архівної практики.

Наукові пошуки в галузі архівного описування розгорталися за такими напрямами: вивчення камеральних традицій країн Західної Європи; аналіз дескриптивних методик загальноросійської традиції; теоретичне розроблення принципів архівного описування, прийнятних для українських архівів; практична апробація нових методик. Дескриптивні методики розроблялися із залученням західноєвропейського (С.Мюлер, Й.Фейт, Р.Фруен) і російського досвіду (М.Калачов, М.Оглоблин, Д.Самоквасов) і водночас відбивали національну специфіку складу документів українських архівосховищ.

Значні досягнення української архівознавчої думки в галузі методики описування актових книг (В.Романовський), документів XIX – початку XX ст. (В.Веретенников), новітньої документації (О.Барабашов, С.Беленкіна), зрощених фондів (Т.Крутояренко); тематичного описування (В.Веретенников, П.Федоренко), карткового (О.Цвітков, М.Яновський), групового (М.Яновський) описування. Можна говорити про зародження в 1920-1930-х рр. двох шкіл архівного описування:

а) київської школи описування актових книг (В.Романовський), що тяжіла до російського досвіду;

б) харківської школи описування документів XIX-XX ст. (В.Веретенников), котра ?рунтувалася на західноєвропейських принципах. Перешкодою завершення формування цих наукових напрямків стала ідеологізація архівної справи та зосередження методичного і наукового центру в Москві [15].

Розвиток роботи архівних установ щодо забезпечення суспільства ретроспективною інформацією впродовж 1920-1930-х рр. був суперечливим і неоднозначним. Нерівномірно і відокремлено розвивалися різні її напрямки:

а) організація користування документами (створення та обладнання читальних зал, ініціативне інформування щодо окремих видів документів, тематичне виявлення матеріалів, підготовка документів для видавання в тимчасове користування науковим та іншим установам тощо);

б) довідкова робота; в) агітація і пропаганда "архівними документами" (в масовій пресі, експозиційній та екскурсійній роботі, кіно, радіо);

г) публікація архівних документів (розроблення методики підготовки наукових, науково-популярних і популярних видань) [15].

Узагальненого поняття виду діяльності архівів, нині номінованого як використання архівної інформації, на той час ще не склалося, але майже всі його форми набули наукового об?рунтування в працях П.Білика, В.Веретенникова, Ф.Герасименка, М.Гливенка, О.Данилюка, В.Нікітіна, І.Премислера, І.Шабатіна, Р.Шпунта.

Прийняті II Всеукраїнським з'їздом архівних робітників (1931) "Основні настанови до методології і техніки наукової публікації документів для потреб науково-історичного дослідження" та правила закріпили вимоги   класової оцінки змісту документів. Відтоді основною тенденцією розвитку використання архівної інформації було запровадження марксистсько-ленінської ідеології в усі її форми. В зв'язку з цим пріоритетності набули теми: історія ВКП(б), КП(б)У; історія Жовтневої революції; історія громадянської війни; історія фабрик, заводів, радгоспів, комун, артілей; історія соціалістичного будівництва; боротьба за розвиток української, національної формою, соціалістичної змістом, культури; боротьба за інтернаціональне виховання; боротьба з "соціал-фашизмом – передовим загоном світового імперіалізму"; боротьба та зміцнення обороноспроможності країни; боротьба за "войовничо-безвірницьке виховання мас". Поза ідеологічними нашаруваннями  значення розробок 1920-1930-х рр. у галузі забезпечення суспільства ретроспективною інформацією полягало в розробленні основних принципів її використання.

Становлення історіографії архівознавства як сукупності досліджень, зосереджених на вивченні накопичених знань про розвиток історії, теорії та методики архівної справи, відбувалося з очевидною перевагою інтересу до історії архівних установ.  

У розвитку історіографічних досліджень можна виділити два етапи:

1) 1920-1931 рр., що характеризувався увагою до давніх періодів історії архівної справи,  активним розробленням історії архівної справи регіонів та окремих архівних установ, наголошенням національних особливостей розвитку архівістики в Україні;

2) 1931-1938 рр., якому притаманна дедалі глибша ідеологізація, започаткування нової тематики (історії сільських архівів, архівів фабрик і заводів), тенденційне висвітлення історії радянського архівного будівництва [15].

Основною тематикою  історіографічних досліджень є:

а) історія українських архівів XVII-XVIII ст. (В.Романовський, В.Барвінський, К.Харлампович);

б) історія архівних установ (О.Водолажченко, Є.Іванов, Ф.Герасименко, В.Міяковський, П.Федоренко, О.Цвітков);

в) історія окремих архівних фондів (О.Оглоблин, Г.Ющенко, П.Федоренко);

г) історія архівної справи (В.Романовський, О.Рябінін-Скляревський, П.Білик, А.Грінберг, М.Грибін, В.Стрельський);

д) персоналії архівістів (В.Барвінський, П.Білик) [14].

Історіографічні праці завдяки додаткам мали не лише теоретичне, а й практичне значення як довідкові видання, відображаючи склад і зміст фондів архівів, фіксуючи важливі статистичні дані тощо. Сталінські репресії загальмували розвиток історіографії архівознавства, майже всі її представники були репресовані.

2.2. Українська архівістика середини ХХ ст.

З переходом 1939 р. архівних установ УРСР у підпорядкування НКВС почався тривалий етап повної їхньої інтеграції в тоталітарну систему партійно-державної диктатури в сфері архівної справи. Використання архівної інформації в оперативних, політичних цілях склало пріоритетний напрямок діяльності архівних установ у передвоєнні роки

Катастрофою для українських архівів став початок німецько-радянської війни. Вказівки центрального радянського керівництва щодо знищення всіх цінностей, сировинних і продовольчих запасів, які неможливо було евакуювати, поширювалися і на архівні документи. Плани евакуації архівів розроблялися вже під час війни, їхні критерії були сумнівні: вивозові підлягали особливо цінні й унікальні документи, науково-довідковий апарат, документи, що характеризували обороноздатність Радянського Союзу, документи оперативного значення. Водночас документи винятково історичного значення, евакуювати які було неможливо, дозволялося лишати на місцях, розосередивши їх по сховищах і розсіявши фонди (до початку жовтня 1941 р. було вивезено 60 вагонів – близько 6500 фондів, а неоціненні документи минулих століть залишилися в окупованому Києві). Руйнувалися фонди архівів, нищилися будівлі, гинули архівісти.

Архіви, що залишилися на окупованій території, виявилися в зоні діяльності СС-зондеркоманди Кюнсберга, підпорядкованої Ріббентропу, і Айнзацштабу рейхсляйтера Розенберга – установ, метою яких було вивчення і вивезення до Німеччини документів місцевих архівів. У травні 1942 р. до України для організації використання місцевих архівів представником