Споконвічне ставлення молодших до старших і цілком природне для українців бажання мати наслідника-сина теж сягає в далеку епоху аріїв. В.Ілля вважає, що українські слова «батько» і «тато» виникли дуже давно (тато – ще в період матріархату, а батько – в період патріархату): «Паті вживається тільки в значенні батько, а от слово тато спочатку означало кожного старшого, потім дядька – брата матері і, нарешті, батька, як і паті

[11, с.18]».

У редакційних примітках до статті О. Вельтмана «Атила і Русь ІV – V століть» знаходимо дуже важливе пояснення: «Недарма пізніше, за часів Київської Русі, запрошували на царювання варягів зі Скандинавії. От тільки вчені мужі в розмовах про так зване варязьке походження Русі забули, що Геродот називав Скандію Скуфією. Отже, кияни за часів Київської Русі запрошували на царювання єдинокровних, хоч і частково змішаних з дикішими північними племенами ». [12,с.77].

Ведучи мову про текст давньої фольклорної пам’ятки романо-германських племен – «Едди», О.Вельтман наводить цитату зі своїм тлумаченням її змісту: «Хоч пізно зроджений, син дорожчий за все, бо хто пом’яне батькову душу на могилі, крім кревного?»/ Ця строфа пояснюється тільки релігійними законами Індії. Той, хто не має сина, якому чинити обряд срадха (поминки) чи обряд погребу, не потрапить до вічності: «Через сина (що чинить поминки) чоловік переходить у світ вищий, через онука набуває безсмертя, через правнука входить до обителі світла». «Позаяк син позбавляє батька від того світу, що зветься шлях, то й має ім’я брама(слово брама (ворота) точніше відповідає предмету), той, що рятує від пекла ( Путра – породжений, на санскриті). Це слово утворилося в санскриті пізніш. Раніше казали сіні – син)» [12,с.75].

Проте всі ці гіпотези й припущення відомих науковців стосуються того історичного періоду, який не міг донести до сучасників ні фольклор, ні, тим більше, писемні джерела. Для визнання істини тут приходиться покладатися тільки на лексичний склад мови та генетичні ознаки, за якими мітохондрії в клітинах сучасних українців і німців ідентичні, тобто приналежність до одного роду (аріїв) доказана науково. У своїй роботі ми мали можливість користуватися набагато пізнішими аргументами, ніж ними оперують О.Вельтман та В.Ілля.

1240 роком датується перша згадка про Коломию, 1373 роком згадується Гвіздець, 1448 – Городенка. Між цими містами і Коломиєю велася жвава торгівля зерном, худобою, воском ,які міняли на сіль, скло, збрую для коней, одяг, взуття. Дорога на Коломию пролягала через Старий Гвіздець, Турку. Вона проходила біля ставів, де зупинялися подорожні. З часом на цьому місці виникло поселення людей. Воно дістало назву Пістаї і простяглося вздовж річки Білої, назва якої походить від того, що її береги були вкриті білою глиною, а вода, омиваючи їх, ставала молочною. Народні перекази твердять, що річка Біла зникла у XVI столітті. На даний час існує велика долина із назвою «Біла» та ледь існуючий потічок, що звивається в цій долині.

Поступово поселення біля річки Білої і ставків розрослось і перетворилось на село. Ліс, який ріс біля нього, вирубували для будівництва, тому він значно зменшився і перетворився на гай. Люди біля гаю жили багато, до них приїжджали купці, обмінювались товарами. Про це свідчать різного роду знахідки, які знаходять наші жителі й зараз у землі: пряжки, уламки глечиків, посуд, монети (наприклад, справді золота монета XIII ст.). Прикарпатська багата земля здавна притягала до себе великих польських магнатів, український народ на своїй землі терпів ярмо тяжких поневірянь та нестерпної панщини. Польські магнати (Агопсовичі) на цих землях створювали фільварки, в яких вирощували різноманітні південні рослини.(див. додаток № 4).

Про місцезнаходження села а також навколишніх сіл існує легенда, яку розказав житель села – М.М.Мельник.

Легенда про Загайпіль, Підгайчики, Кобилець.

Після розгрому монголо-татарського загону козаки поділили здобич, й стали радитися, де їм поселитися. Один козак, якому дістався гарний вороний кінь, сказав: «Я поїду за гай, там вороги мене не скоро знайдуть», інший мовив: «А я поселюся під гаєм, там земля гарна, врожаї будуть добрі».

Третій козак мовчав, любовно погладжуючи свою сіру в яблуках кобилу. Та коли його запитали, де він житиме, сміючись відповів: «Там, куди моя кобила піде…». Так виникли поселення: Загайпіль, Підгайчики, Кобилець.

Село Загайпіль засноване у XII – XIII ст., перша згадка про село датується 1400 роком (стаття С.Процика «Топоніміка Коломийщини» у газеті «Вільний голос» № 98 за 1997р.). З історичних довідок дізнаємося, що Загайпіль як містечко значиться з 1570 року; але вже з 1758 року в літописах числиться як село.[ 23,с.3-4 ]

Назва села походить від того, що воно розташувалось за гаєм, який ріс біля нього й від древньоруського «поль» – відкритий, звільнений простір, лан, поле, де вирощували збіжжя, що дослівно перекладалося село за природною стіною, тобто за гаєм і полем. [10,с,73 ]

З північного заходу на південний схід через село протікає річка Турка, що бере свій початок з Турецького лісу, й вливається у повноводну ріку Прут. Річка немов би умовно поділяє село на дві частини –