Існує ще одна місцина, варта уваги. Вона одержала назву Криниці. Місцина знаходиться неподалеку від підгайчиківського саду. Назірнянські люди називають його Кадубом. Стара назва цієї території – Волоське болото. Колись воно простягалось у довжину на декілька кілометрів. Біля болота росли чагарники, кущі, непрохідні хащі. Ніхто не знає, де точно починалось це болото. Люди розповідають, що про небезпеку від нього знали люди інших сіл. Починалося воно від полів сіл Підгайчиків та Ценяви, а називалось Урвиколесо, і тягнулося аж до села Корнич. Болото з підступними «вікнами», порослими зеленою болотною травою, потрапивши в які, не могла виборсатися жодна жива істота, було небезпечне, бо поглинало людей, тварин, вози, й коли їхала стороння людина, що достеменно не знала дороги – її чекала смерть. Існує легенда що у цьому болоті втопився загін вершників «…Велика трясовина, що знаходилась поблизу села Назірна, приблизно 30 хвилин часу до неї, поглинула серед білого дня озброєний кінний загін румунів, які брали участь у прикордонній війні між Польщею і Румунією». Згадується ця легенда у творі відомого австрійського письменника Карла- Еміля Францоза «За правду» С 256, 346-347. Герой роману – Тарас Бараболя – добре знав місцевість, оскільки раніше служив конюхом у селі Ганьківцях. [ 26,c. 256, 346-347]

Старожили розповідають, що колись у хащах цього болота переховувався опришок з Корнича, якого в народі прозвали Носом. Можливо, саме він й став прототипом Тарас Бараболі. Легендарний опришок був дужим і сильним, часто виливав свою ненависть, підпалюючи панські маєтки у цілій окрузі. Пани шукали розбійника по селах, а заглянути в непрохідне болото не сміли, тому що боялися. Кажуть, що опришок Ніс знав болото, як своїх п’ять пальців. Він довгий час переховувався в цьому місці, а коли стало холодно – подався в гори до Олекси Довбуша.

Марія Надурак розповідала про випадок, що стався на очах загайпільців:

Одного разу вони працювали на панському полі, жали пшеницю, що росла на полі неподалік болота. Польовою дорогою їхала бричка. В ній сидів пан, кучер поганяв коней. Бричка їхала у напрямі до Корнича. Мабуть, ні пан, ні кучер не знали про підступність цього болото. Можливо, щоб скоротити дорогу, пан наказав їхати болотом упоперек. Та поїздка виявилася для нього останньою. Бричка, кучер, пан, коні – все потонуло в трясовині. А коли селяни прибігли на місце нещастя, то побачили кола на поверхні рідкої трясовини й бульбашки. Лише один капелюх, що плавав на поверхні рідкої трясовини, нагадував про пана.

Люди боялися цього місця, де значно пізніше виникли невеликі підземні джерела, що нагадували криниці, – звідси й походить назва Криниці. Зараз поля осушені, але та місцина все-таки нагадує страхітливе місце болота. Залишилося й джерело, з якого бере початок струмочок, який розташований серед поля.

Волоський шлях – це дорога на південь. Цілком можливо, що з Коломиї Волоським шляхом возили сіль в Молдавію, адже Прикарпаття славилось солеварнями. Більше того, зовсім не випадково існував Чумацький шлях, який проходив через навколишні села до Галича.

Значна частина землі колись належала графу Станіславу Дідушицькому та пані Люції Ясінській. Ці власники мали приблизно 1346 моргів орної землі, а населення села в кількості 760 чоловік – разом 376 моргів.

[4,c.530 – 531]

Земля до 1939 року належала пані Ванді Ясінській. У неї було двоє дітей: син і дочка Люція (син, ім’я якого невідоме, помер у молодому віці на сухоти, про долю дочки нічого не відомо). Панським управителем у селі Загайпіль був єврей – Шпінер Шльом. Він також керував млинами, котрі приносили великий дохід. Землі на деякий час здавалися людям в оренду. При дворі пані Ясінської була приватна школа – вчилися грамоти діти поляків, а також багатих місцевих селян. Школярі одержували міцні знання з математики, польської мови, географії. Вчили також дітей господарювати, танцювати. Школа була початковою.

Під кінець 30-х років пані виїхала з цих країв, продавши свій двір, що знаходився у с. Кобильці. Його купив єврей Шпінер для своєї дочки. У 1940 році Шпінера було вбито. Раніше в Загайполі жили єврейські сім’ї, їх було біля тридцяти. Шпінер Шльом – управитель панського маєтку – вважався найбагатшою людиною в селі. Він мав свій шинок, млин (будівля збереглася до нашого часу). Будинок, в якому він мешкав, згодом став приміщенням школи (на даний час він не зберігся).

У пам’яті старожилів збереглися ще такі прізвища євреїв: Вурцьо (мешкав біля Івана Гоха) – його будівлі стали приміщенням початкової школи (на даний час не збереглися). Гершко мешкав там, де зараз височіє приміщення сільської Ради. Були ще: Файвиш, Диюмин, Шиман, Гуді, Антіль, Мендель, Грайф. Єврей Вольва мешкав на місці теперішнього молокоприймального пункту (навпроти теперішнього будинку культури), Антіль – де тепер живе Петро Дарки Кухарчиної, Гофман – де зараз побудована хата Ганни Семчукової. Антіль та Мендель жили над пралом, там, де зараз проживає Надурак Ярослав Павлович.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття безземелля, злидні, голод, безправ’я спричинили до того, що за кордон емігрувало 83 українських селяни (у тому числі повністю – 25 сімей) із Загайпіля. Переважно виїжджали в Америку, Канаду, Австралію. Тож і нинішні загайпільці мають родичів за океаном. Великим тягарем лягла на плечі селян імперіалістична