Спіральні галактики становлять собою приклад динаміки форми, із центрального ядра виходять гарні гілки, які ніби втрачають обриси за межами галактики, що вказує на могутній і стрімкий рух. Спіральні галактики вражають своїм різноманіттям форм і малюнків гілок, тому Хаббл, класифікуючи спіралі за характером їхніх гілок, розрізняв групи Sa, Sb і Sc. У галактик класу S є дві спіральні гілки, що беруть початок у протилежних точках ядра, розвиваються симетрично і губляться в протилежних областях периферії. Із переходом до більш пізніх спіралей ядро системи зменшується за рахунок зростання гілок, які чимраз більше розкручуються, поки центральна область не стискається у зіркоподібну точку, а решту складають спіральні гілки. Відомі галактики, що мають більше двох спіральних гілок, у деяких випадках одна спіраль значно більш розвинута, ніж інша. У спіральній галактиці центральна система може бути більш-менш стиснутою; наприклад, особливо помітним є стискання у NGC 5494.

Перераховані вище класи галактик мають певний характер малюнка, але досить часто (2—3%) зустрічаються галактики неправильної форми. Неправильна форма галактик, найімовірніше, свідчить про молодий вік зір або про те, що вона не встигла набути правильної форми через малу густину у ній матерії. Можливим є й те, що галактика втратила свою форму через тісну взаємодію з іншою галактикою. Принаймні, тепер ми знаємо, що усі вони належать до галактик типу Магелланових хмар. Існує розподіл неправильних галактик на два типи. Тип І має вкрай нерівні краї, низьку поверхню та яскравість. Тип II також має нерівні краї, але при цьому проявляються абсолютно еліптичні обриси, він характеризується порівняно високою поверхнею, яскравістю й складністю неправильної структури (NGC 5204).

Неозброєним оком можна спостерігати всього лише 3 галактики: Велику Магелланову хмару (ВМХ), Малу Магелланову хмару (ММХ) і туманність Анд-Ромеди. Якщо спостерігати Магелланові хмари збоку, можна помітити, що вони дуже сплощені. Але коли дивитися на них із полюса або майже з полюса (1С '613), спостерігається дуже слабка концентрація або ж вона взагалі відсутня. Виходить, що якби ці системи мали іншу форму, така концентрація спостерігалася б, тому ці галактики являють собою плоскі системи.

Як з'ясував у 1914 р. американський астроном Слайфер, галактики обертаються. Як показали теоретичні дослідження, зоряна система, що обертається, після закінчення деякого терміну набуває форми кулі, це підтверджується прикладом кулястих скупчень, що мають кулясту форму й обертаються. Відомо також, що якщо зоряна система сплюснута, то вона теж обертається. Отже, повинні обертатися й еліптичні галактики, крім кулястих і тих, що не мають стискання. Обертання відбувається навколо осі, перпендикулярної до головної площини симетрії. Галактика стиснута уздовж осі свого обертання.

Галактики крім своїх форм відрізняються одна від одної і ступенем світності. Найбільш "яскраві з них називають радіогалактиками. Галактика Лебідь 1 є цьому яскравим прикладом. Лебідь 1 — слабка подвійна галактика з дуже щільно розташованими один до одного компонентами, які є потужним дискретним джерелом, вона випускає великий потік радіовипромінювання.

Кілька яскравих галактик, що входять до каталогу NGC, також належать до розряду радіогалактик, тому що їхнє радіовипромінювання настільки ж сильне, але воно значно поступається за енергією світловому. Чимало цих галактик є подвійними.

У 1963 р. англійські й австралійські астрономи, використовуючи інтерференційний метод, визначили з великою точністю положення великої кількості дискретних джерел радіовипромінювання і визначили деякі кутові розміри радіо-джерел. Так, діаметри більшості з них складали хвилини або десятки секунд дуги, але в деяких — менше секунди дуги.

Зауважимо, що їхній потік радіовипромінювання не поступався дискретним джерелам, які перевищують перших за площею випромінювання в десятки тисяч разів. Джерела радіовипромінювання назвали квазарами, хоча саме джерело енергії дотепер незрозуміле. Маса квазарів різноманітна, може сягати мільйона сонячних мас.

Теоретичне моделювання Всесвіту відіграє важливу роль у з'ясуванні його минулого й майбутнього. Так, О.О. Фрідман припустив, що досить велика частина Всесвіту не перебуває в стані рівноваги, її матерія або розширюється, або стискається. На початку XX ст. у спектрах далеких галактик був виявлений червоний зсув. Хаббл пояснив це явище розбігом зоряних систем. Явище червоного зсуву спостерігається в спектрах майже всіх галактик, крім декількох найближчих до нашої. І чим далі від нас галактика, тим більший зсув ліній у її спектрі, тобто всі зоряні системи віддаляються від нас із величезними швидкостями, більш віддалені галактики рухаються з більшими швидкостями. А після того, як ефект червоного зсуву був виявлений і в радіодіапазоні, то не залишилося жодних сумнівів у тому, що Всесвіт, який ми спостерігаємо, розширюється. На сьогодні відомі галактики, що віддаляються від нас зі швидкістю 0,46 швидкості світла, а надзорі й квазари — 0,85 швидкості світла. Причину розширення й руху можна пояснити тим, що на галактики постійно діє якась сила. Ймовірно, у минулому у Всесвіті відбувся вибух через утворення надщільного стану матерії. Вибух поклав початок розширенню Всесвіту.

Існує кілька теорій еволюції Всесвіту. Теорія пульсуючого Всесвіту стверджує, що наш світ утворився в результаті гігантського вибуху. Але розширення Всесвіту не продовжуватиметься вічно, тому що його зупинить гравітація. Поки ж наш Всесвіт розширюється протягом 18 млрд років із часу вибуху. У , майбутньому розширення цілком сповільниться й відбудеться зупинка, а потім він почне стискатися доти, поки речовина знову