8.2 Діяльність губернських учених архівних комісій

З ініціативи Археологічного інституту до архівної роботи залучались наукові

сили в провінції. Результатом такої діяльності була організація губернських учених

архівних комісій. За задумом М.Калачова, губернські учені архівні комісії мали

функціонувати у тих містах, де передбачалося створити місцеві центральні історичні

архіви. До обов'язків архівних комісій, які виникли після урядового закону 1884 р.,

входило розбирання справ і документів, призначених до знищення в губернських і

повітових архівах різних відомств, виділення з них матеріалів, важливих в історичному

відношенні, складання описів і покажчиків, передання документів на зберігання до

місцевих історичних архівів.

При деяких учених архівних комісіях (їх налічувалося близько 40) створювали

історичні архіви. Архівні комісії були у віданні губернатора і, відповідно,

Міністерства внутрішніх справ. По науковій лінії архівні комісії підлягали Археологіч-

ному інститутові. Склад комісій формувався (за погодженням директора Археологіч-

ного інституту і місцевих губернаторів) з чиновників і приватних осіб, які могли бути

корисними своїми знаннями і бажанням допомогти архівній справі. Одні з перших

комісії було створено в Україні, зокрема Таврійську учену архівну комісію (1887 р.). У

1896 р. започаткувала роботу учена архівна комісія в Чернігові, а в 1898 р. – в Херсоні,

але через відсутність кадрів остання так і не змогла розгорнути свою діяльність і в 1910

р була закрита. В 1903 р. засновано комісії в Полтаві та Катеринославі. В 1914 і 1915

рр. створено архівні комісії відповідно в Києві та Харкові. Періодичні видання комісій

(“Труды” Чернігівської і Полтавської, “Летопись” Катеринославської, “Известия”

Таврійської) широко висвітлювали питання з історії архівної справи та архівного

будівництва, публікували документи з історії краю. Наукову цінність має видане

Полтавською ученою архівною комісією у 1915 р. “Описание архивов Полтавской

губернии” І.Павловського. У деяких комісіях було налагоджено збирання та

опрацювання архівних матеріалів. Великий за обсягом історичний архів зібрала

Чернігівська учена архівна комісія. До неї надходили документальні матеріали, які

щорічно відбиралися в архівах установ та у приватних осіб. Полтавська учена архівна

комісія через відсутність приміщення не змогла організувати свій історичний архів. До

роботи в губернських учених архівних комісіях залучали відомих істориків,

краєзнавців, фахівців-архівістів: О.Лазаревського, П. Дорошенка (Чернігів),

І.Павловського, Л.Падалку (Полтава), В.Біднова, Я.Новицького, В.Пічету,

Д.Яворницького (Катеринослав), І.Каманіна, М.Петрова, В.Іконникова (Київ).

Губернські учені архівні комісії висунули програму організації центральних

архівів у кожній губернії. Архівним комісіям відводилася керівна роль у створенні

центральних губернських архівів. Д.Самоквасов піддав критиці діяльність

губернських учених архівних комісій. Він критикував не тільки фаховий рівень членів

комісій, але й практику здійснення ними відбирання документів для зберігання.

Проекти Д.Самоквасова та губернських учених архівних комісій було винесено

на розгляд київського XI (1899 р.) та харківського XII (1902 р.) археологічних з'їздів. В

основу архівної системи, визнаної ХI археологічним з'їздом, покладено проект

Д.Самоквасова. Поступкою архівним комісіям була відмова Д.Самоквасова від вимоги

організації обласних архівів. Боротьба послідовників проекту Д.Самоквасова і

представників губернських учених архівних комісій закінчилася перемогою останніх. У

червні 1903 р. імператор затвердив пропозицію Міністерства внутрішніх справ про

проведення архівної реформи за допомогою губернських учених архівних комісій.

§ 9 АРХІВИ ТА АРХІВНА СПРАВА ДОБИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ І

ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1917-1920 РР.)

Поворотним рубежем в історії архівної справи в Україні стала Українська

революція 1917-1920 рр., відновлення Української держави.

З одного боку, за умов першої світової війни, революційних подій, ліквідації

старого адміністративно-політичного апарату та формування нових державних

структур архіви зазнали численних втрат. З іншого боку, проголошення Української

Народної Республіки (УНР), заходи Центральної Ради щодо збереження архівів,

підвищення їхньої ролі і значення в незалежній державі знайшло конкретний вияв у

створенні восени 1917 р. Бібліотечно-архівного відділу при департаменті мистецтв

Генерального секретарства справ освітніх Центральної Ради (з січня 1918 р. –

Народного міністерства освіти УНР) на чолі з відомим істориком О.С.Грушевським.

Основними напрямами діяльності цього відділу в архівній галузі були: реєстрація

архівів в Україні, складання описів відомих архівів, розширення діяльності існуючих

архівних комісій і утворення нових, врятування приватних архівів та архівів установ,

які були під загрозою знищення1. Не залишалися поза увагою уряду УНР питання

реєстрації українських документальних матеріалів в архівосховищах Росії і повернення

їх в Україну. З ініціативи Секретаріату народної освіти восени 1917 р. у Петрограді

було створено комісію, яка почала реєстрацію “предметів та документів історичного

минулого України в фондах петроградських архівів, музеїв і приватних колекціях”2. До

складу комісії входили відомі вчені: Ф.Вовк (очолював комісію), М.Макаренко,

П.Стебницький, С.Тройницький, В.Щавинський, П.Потоцький та ін.

Уряд Центральної Ради надавав важливого значення розбудові системи

державних архівних установ. У березні 1918 р. при Головному управлінні Генераль-

ного штабу було засновано Державний військово-історичний архів (очолював

Я.Жданович). На цей архів покладалися функції архівного управління, яке мало

організувати військово-історичні архіви в Україні. Державний військово-історичний

архів порушував питання про збирання і зберігання архівів російських військових

частин та штабів, дислокованих у свій час в Україні, архівних фондів Південно-

Західного і Румунського фронтів колишньої російської армії, а також численного

архівного матеріалу про українізацію військ, формування українських військових

частин. Однак план Державного військово-історичного архіву через відомі причини не

вдалося втілити в життя. Програма уряду Центральної Ради, спрямована на збереження

старих та створення нових архівів і архівних фондів, не передбачала докорінного

реформування архівної справи.

Проект архівної реформи в Українській державі був розроблений за правління

гетьманського уряду П.Скоропадського. Проведення загальної архівної реформи

державного характеру запропонував Архівно-бібліотечний відділ, відроджений при

Головному управлінні мистецтв і національної культури. Його очолив відомий історик

і архівіст В.Модзалевський. Основний зміст реформи полягав у проголошенні

державної власності на архівні документи. Архівні справи всіх відомств, які

втратили актуальність для поточного діловодства, ставали власністю держави.

Центральною установою архівної системи мав стати Національний архів (НА)

Української держави (або Головний державний архів). Крім НА, в Києві передбачалося

створити губернські архіви. У НА, на думку ініціаторів реформ, мали зосереджуватися

документи загальнодержавного характеру, які відображали діяльність головних

державних установ, а в губернських архівах – справи