КП(б)У і створенням у його складі спеціального підрозділу – Єдиного партійного

архіву КП(б)У в республіці почала діяти автономна архівна система. Єдиний партійний

архів у 1929-1930 рр. організував прийом документів від Центрального архіву

революції. До нього передавали документи поточного діловодства (до 1926 р. включно)

відділів ЦК КП(б)У. Сюди надходили і матеріали з ЦК ЛКСМУ, партійних секцій

окружних історичних архівів. Єдиний партійний архів здійснював організаційно-

методичне керівництво партійними секціями в окружних історичних архівах.

Адміністративно-територіальні реформи позначалися на мережі місцевих

партійних архівів. Після утворення областей формувалися партійні архіви обкомів

КП(б)У. Згодом Єдиний партійний архів виділився в самостійну одиницю –

Центральний партархів ЦК КП(б)У. У 1940 р. функціонувало 17 партархівів.

Партійні архіви обслуговували політико-ідеологічні, науково-інформаційні та кадрові

потреби партії. Характерною особливістю партійного архівного фонду була

засекреченість, обмежений доступ, повний контроль за використанням архівних

документів у вузько ідеологічних цілях. Правила використовування документів

партархівів, розроблені у 30-і рр., були спрямовані на перетворення архівного фонду

правлячої партії в закритий, надсекретний. Так сформувалася замкнена архівна

система ВКП(б), одним із складових якої були партархіви КП(б)У.

11.4 Архівна справа в Україні в роки другої світової війни

Нині, з відкриттям секретних архівів і архівних фондів, стають доступними

трофейні нацистські документи, що уможливлює переосмислення деяких аспектів

історії архівної справи в Україні років другої світової війни. Маємо шанс відійти від

спрощених, суб'єктивних, заідеологізованих підходів до цього питання, об'єктивно

проаналізувати воєнний період розвитку архівної галузі. Радянський пропаган-

дистський міф про те, що під керівництвом партії і уряду архівістам вдалося уникнути

значних втрат архівних документів, а в шкоді, якої зазнали радянські архіви, винні

лише фашистські загарбники, піддається останніми роками критичному аналізу й

спростуванню1.

Нові архівні джерела допомагають повніше з'ясувати стан архівів на початку

війни і під час нацистської окупації, характер евакуації радянськими органами влади

архівних матеріалів на Схід, причини нищення архівних документів за розпорядженням

радянських служб, політику окупаційної влади щодо архівних цінностей, оцінити

роботу евакуйованих установ у тилу, реевакуацію архівних матеріалів.

Діяльність архівних установ України з початком гітлерівської агресії

підпорядковувалася вимогам воєнного часу. Першочерговим завданням стала евакуація

документальних матеріалів на Схід. Невідкладному і обов'язковому вивезенню

підлягали секретні і надсекретні фонди, які мали оперативне значення для НКВС (у

віданні якого з 1938 р. перебували архіви): списки і картотеки на “ворогів народу”, осіб,

підозрілих у шпигунстві. До категорії “першочергових для евакуації” було віднесено

фонди політичної поліції 2-ї половини 19 – початку 20 ст., які містили джерела до

історії революційної боротьби, а також весь обліковий і науково-довідковий апарат

держархівів. Водночас найдавніші і найцінніші у науковому відношенні фонди

залишалися невивезеними. Так, були покинуті в окупованому Києві актові книги за 16-

17 ст. і документи Київського центрального архіву давніх актів. На початку липня

1941 р. Архівне управління НКВС УРСР встановило порядок евакуації архівних

фондів. Керуючись політичними пріоритетами і вузьковідомчими інтересами, керівні

архівні органи НКВС наказували знищувати ті матеріали, які не вдалося евакуювати.

Санкціоноване знищування документів та руйнування архівних приміщень

відбувалося і з партійним архівним фондом. Через відсутність достатньої кількості

вагонів для вивезення архівних матеріалів партійні органи наказували спалювати

документи, щоб вони не потрапили до рук окупантів. Із 1,5 млн. справ усіх партархівів

евакуйовано було лише 700 тис. Найбільших втрат партійні фонди зазнали в Київській,

Дніпропетровській, Житомирській, Кам'янець-Подільській областях.

Архіви України вивозили в міста Поволжя, Уралу, Сибіру, Казахстану та

Узбекистану. Найбільша частина їх була у м. Златоусті. Про життя архівів в евакуації

та їхні функціональні завдання, визначені НКВС, свідчить план роботи управління

держархівів УРСР у Златоусті на 1942 р. Серед оперативних і наукових завдань

передбачалося дальше розробляння документальних матеріалів держархівів для

виявляння контрреволюційних елементів, упорядкування довідників для органів

держбезпеки НКВС, розроблення матеріалів про буржуазно-націоналістичні партії в

Україні, про систему каральних органів попередніх урядів. Крім оперативно-

чекістських завдань, план включав і наукові теми: підготовку збірників документів,

присвячених 25-річчю Жовтневої революції, оборонну тематику2. У надзвичайно

складних умовах українські архівісти працювали над підготовкою документів до

видання, складанням описів і путівників, удосконаленням науково-довідкового апарату

архівів. З початком визволення України у 1943 р. працівники евакогруп держархівів

УРСР приступили до виявляння документів народногосподарського значення, складали

на них картотеки.

1 Див.: П.Кеннеді Грімстед за участю Геннадія Боряка. Доля скарбів української культури під час

Другої світової війни: винищення архівів, бібліотек, музеїв. — К., 1991; Дубіж М.Г. Архівна справа в

окупованій Україні (1941-1944 рр.). Дис. на здобуття наукового ступеня канд. іст. наук. — К., 1997.

2 ДАРФ, ф. 5325, оп. 10, спр. 856, арк. 39-40.

Політику окупаційних властей щодо архівів характеризують діяльність групи

Кюнсберга та представників військової влади, метою яких було виявляння, відбирання

та вилучання цінностей, в т.ч. й архівних, з метою вивезення їх до Німеччини. Перші

місяці окупації позначені не лише стихійним пограбуванням архівів, але й спробами

відповідних окупаційних служб забезпечити їхнє збереження. Архівне керівництво

Німеччини обговорювало концепцію архівної політики в окупованих країнах, у т.ч. і в

Україні, розробляло систему архівного управління за німецькою моделлю. Головною

німецькою установою до кінця 1942 р., яка розробляла архівні фонди України, був

Айнзацштаб рейхсляйтера Розенберга. З жовтня 1941 р. до квітня 1942 р. за ініціативою

місцевих органів управління та архівістів відновлювалася робота та забезпечувалося

функціонування архівів. У цей період Айнзацштаб майже не втручався в роботу

архівів. На другому етапі (квітень – грудень 1942 р.) вплив окупаційних установ на

діяльність архівів посилювався, створювалися умови для переходу архівів до

цивільного управління. В кінці 1942 р. було створене Крайове управління архівами,

бібліотеками та музеями при рейхскомісарові України. Підрозділом цієї провідної

організації, яка займалася питаннями культурних установ в Україні, став Крайовий

архів у Києві (грудень 1942 – вересень 1943 рр.). Крайове управління архівами з кінця

1942 р. очолив німецький архівіст доктор Г.Вінтер.

Грабіжницька політика окупаційних архівних служб щодо архівних цінностей

активізувалася з осені