залучалися професори університету, викладачі гімназій і ліцеїв. Завданнями Комісії

були концентрація архівних документів та організація окружного державного архіву.

Прийнятий в Румунії 1925 р. Закон “Про організацію державних архівів”

визначив статус і завдання державних архівів, у т.ч. і Чернівецького. Державні архіви

країни підпорядковувалися Міністерству освіти, а керівництво ними здійснювала

Генеральна дирекція державних архівів Румунії, яка перебувала в Бухаресті. Для

керівництва державними архівами в окремих регіонах створювалися регіональні

дирекції. Чернівецька дирекція державних архівів мала зосереджувати і зберігати

документи Буковинського краю. Згідно з Законом, органи державної влади, військові,

церковні й громадські установи зобов`язані були передавати до державних архівів

документи, непотрібні для поточного діловодства, після їхнього тридцятирічного

відомчого зберігання, а також передбачалося передання відомчими архівами всіх

історичних документів до 1881 р. включно. Закон гарантував забезпечення державних

архівів приміщеннями.

Архівні фонди адміністративних і судових установ зберігалися в Державному

архіві в такому порядку, як надходили, разом з довідковим апаратом. В архіві існували

інвентарні описи, тематичні і географічні покажчики. Архівісти описували документи,

перекладали їх на румунську мову, надавали довідки. Державний архів здійснював

контроль над діловодством установ та відомчим зберіганням документів, затверджував

розроблені номенклатури справ, проводив обстеження архівів різних установ, перевіряв

якість відбору архівних справ, призначених до знищення. Крім матеріалів відомчих

архівів, Державний архів поповнювався історичними документами, придбаними у

приватних осіб.

У 1938 р. Комісію державних архівів було реорганізовано у Чернівецьку

регіональну дирекцію державних архівів, яка керувала архівною справою до середини

1940 р., коли Північна Буковина і Хотинський повіт Бессарабії ввійшли по складу

УРСР.

Архіви Закарпаття після його приєднання до Чехословаччини були

підпорядковані новій адміністрації Підкарпатської Русі (урядова назва автономного

Закарпаття). Керівником земської архівної служби в краї на початку 1920-х рр. був

призначений М.Радвані, якому крайова адміністрація доручила перевірити всі архіви

Закарпаття. Результатом обстеження стану архівів були ґрунтовні звіти М.Радвані, на

основі яких відомий архівіст видав в Ужгороді в 1922 р. книгу, що давала

характеристику найзначніших архівосховищ Закарпаття: комітатських архівів, архівів

привілейованих міст Берегова, Мукачева, Ужгорода, архіву Мукачівської єпархії та ін.

Комітатські архіви були розрізненими і розкиданими по всьому краю; документи

зберігалися в хаотичному стані у переповнених приміщеннях, потребували

впорядкування та обліку. Відтак М.Радвані вважав за необхідне об'єднати комітатські

архіви і створити єдиний архів Підкарпатської Русі й взяв участь у підготовці проекту

єдиного крайового архіву. У травні 1923 р. він очолив Крайову архівну комісію,

основним завданням якої була організація крайового архіву. Комісія порушила питання

перед Міністерством шкіл та освіти Чехословаччини про будівництво приміщення для

крайового архіву. Наприкінці 1920-х рр. архіву було виділено кілька кімнат та

підвальні приміщення у жупному адміністративному будинку, куди звозилися

документи різних архівів Закарпаття. У спорудженому в 1936 р. будинку Крайового

управління для архіву спеціально відвели обладнані приміщення з металевими

стелажами. Значних втрат крайовий архів Закарпаття зазнав під час окупації краю в

роки другої світової війни.

Отже, в західних регіонах України, які у 1920-1930-х рр. перебували під владою

Польщі, Румунії та Чехословаччини, відбувалися процеси централізації в архівній

галузі, що знайшло конкретний вияв в організації центральних органів управління

державними архівами, концентрації документів і створенні державних крайових

архівів. Діяльність архівів регулювалася державним законодавством. Архівні установи

очолювали видатні діячі науки і культури, які відігравали важливу роль в архівному

будівництві Галичини, Буковини та Закарпаття.

§ 11 АРХІВНЕ БУДІВНИЦТВО В УКРАЇНІ ЗА ЧАСІВ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

(1919-1990 РР.)

11.1 Централізація управління архівною справою

Зі встановленням радянської влади в Україні архівне будівництво здійснювалося

за декретом РНК РРФСР “Про реорганізацію і централізацію архівної справи” (1918 р.).

Ідея централізації управління архівною справою, її одержавлення відповідали

схемі централізації та ідеологізації всього суспільного життя. У січні 1919 р. у Харкові

в складі Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини

(ВУКОПМИС) Наркомосвіти УРСР було створено архівно-бібліотечну секцію на чолі

з В.Барвинським – всеукраїнська установа по керівництву архівною справою.

Пошуки шляхів удосконалення керівництва архівними установами і партійно-

державного контролю за їхньою діяльністю вели до реорганізації архівних органів

управління. Рішенням Наркомосвіти УРСР у липні 1919 р. архівну секцію ВУКОПМИС

було перейменовано на Головне управління архівною справою, підпорядковане

позашкільному відділові Наркомосвіти УРСР. Головне управління архівною справою

розробило проект загальної архівної реформи в республіці, яка передбачала створення

Всеукраїнського архівного фонду, організацію мережі центральних і місцевих архівних

установ, підготовку кадрів для архівної системи. У серпні 1919 р. був заснований

Всеукраїнський Головний архів у Києві, де зосереджувалися фонди київського,

подільського і волинського генерал-губернатора, київського губернатора і

губернського правління, губернського жандармського управління, попечителя

Київського учбового округу.

Практичні заходи щодо реформування архівної галузі, централізації та

націоналізації архівної справи почали здійснюватися після остаточного встановлення в

Україні радянської влади. Основи архівної політики радянського уряду було викладено

у “Тимчасовому положенні про архівну справу”, затвердженому РНК УРСР 20 квітня

1920 р. Всі архіви, в т.ч. і приватні документальні зібрання, оголошувалися

загальнонародним надбанням. Архіви ліквідованих установ, а також архівні документи

діючих установ і організацій передавалися у повне розпорядження архівних секцій при

губнаросвітах, встановлювалася відповідальність у законодавчому порядку за

знищення і продаж архівів. Виконання цієї постанови уряду УРСР покладалося на

Архівний відділ ВУКОПМИСу, реорганізований у квітні 1921 р. у Головне архівне

управління при Наркомосвіті УРСР (Головарх). У вересні 1921 р. народний комісар

освіти затвердив Положення про Головарх, його штати і колегію. До складу колегії

Головарху увійшли М. Скрипник, Д.Багалій, В.Веретенников, М.Довнар-Запольський.

Головарх здійснював загальне керівництво архівною справою в Україні, а на місцях

створювалися губернські архівні управління (губархи).

Централізація передбачала концентрацію документів, логічним завершенням

якої розглядалася загальнодержавна централізація зберігання і організація

використання архівних документальних матеріалів. У 20-30-х роках розгорнулася

практична централізація документів в архівосховищах і організація центральних архівів

республіки: Центрального архіву революції у Харкові (січень 1922 р.), Центрального

історичного архіву ім. В.Б.Антоновича у Києві (травень 1922 р.), Центрального архіву

праці (1925 р.), Всеукраїнського центрального фотокіноархіву (1931 р.). Постановою

РНК УРСР “Про