єдиного Державного архівного фонду (ЄДАФ).

Хоч принцип централізації архівної справи передбачав звільнення архівів від

відомчого контролю, але вже в 20-і р. набув нового тлумачення. На перший план

висунулися управлінсько-контролюючі аспекти централізації, а державні (партійно-

політичні) інтереси домінували над науковими. Це позначилося на організаційній

перебудові системи управління архівами республіки. З січня 1923 р. Всеукраїнський

Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) затвердив “Положення про Центральне

архівне управління”, за яким Головарх при Наркомосі УРСР реорганізовано в

Українське центральне архівне управління (Укрцентрархів) при ВУЦВК.

Укрцентрархів здійснював загальне керівництво архівною справою в республіці.

Місцевими органами Укрцентрархіву були губархіви при президіях губвиконкомів, при

яких створювали губернські історичні архіви для зберігання, впорядкування і

наукового розроблення місцевих архівних матеріалів.

Адміністративно-територіальні реформи в Україні в 20-30-і рр.

супроводжувалися не тільки перебудовою мережі центральних і місцевих архівних

установ (організація окружних у 1925 р., місцевих у 1930 р., обласних у 1932 р.

архівних управлінь, створення крайових, державних обласних історичних, міських і

районних архівів), але й вирішенням практичних питань охорони архівів і архівних

фондів, концентрації документів, опрацюванням методик їхнього опису, класифікації,

зберігання та використання.

11.2 Зміцнення командно-адміністративної

системи управління архівами та їх підпорядкування НКВС

Для архівної системи УРСР, як і в цілому для СРСР кінця 20-30-х рр., харак-

терним було зміцнення командно-адміністративних методів управління архівами.

Посилення адміністративно-командної системи обмежувало права республік.

Неодноразові спроби керівництва архівною службою Російської Федерації створити

союзний орган управління архівною справою зустріли рішучий опір українських

архівістів. Через протидію України лише у квітні 1929 р. було створено ЦАУ СРСР.

Партійно-державна диктатура в архівній галузі, яка опиралася на репресивний апарат

ОДПУ – НКВС, привела до повного одержавлення архівів. Партійно-урядові органи

організовували кампанії по “чистці” архівів (так звані макулатурні кампанії) і архівних

кадрів. Репресії 20-30-х років мали негативний вплив на розвиток українського

архівознавства. Наступ партійної ідеології на українське архівознавство знайшов вияв у

“нищівній критиці” науковців-архівістів на сторінках архівознавчих видань

“Радянський архів” та “Архів Радянської України”, звільненні з роботи досвідчених

архівістів і заміні їх членами партії, в арештах архівістів, починаючи з керівного

складу. Ворожими марксистсько-ленінській ідеології було визнано погляди відомих

українських теоретиків-архівістів В.Веретенникова, В.Романовського, В.Барвинського.

У 30-і рр. були заарештовані і перебували під слідством сотні архівістів, безпідставно

звинувачених у зв'язках з білоемігрантськими, контрреволюційними військово-

офіцерськими, націоналістичними організаціями, в т.ч. В.Романовський, О.Рябінін-

Скляревський, В.Новицький, С.Гаєвський, О.Грушевський, П.Федоренко та ін.

Логічним завершенням курсу більшовиків на тотальну політизацію і

одержавлення архівів стало підпорядкування архівної системи НКВС –

наймогутнішому карально-репресивному органові. В 1938 р. уряд СРСР прийняв

постанову передати управління архівами і мережу архівних установ НКВС СРСР.

Центральне архівне управління СРСР було реорганізоване в Головне архівне

управління НКВС СРСР, якому підпорядковано архівні установи союзних республік.

Нове підпорядкування архівної системи в СРСР викликало зміни в організації

управління архівною справою в УРСР. З березня 1939 р. відання архівними установами

передавалося НКВС УРСР. Центральне архівне управління УРСР було перетворене на

Архівний відділ НКВС УРСР (з червня 1941 р. – Архівне управління НКВС УРСР).

Центральні і обласні історичні архіви підпорядковувалися відповідно народному

комісару внутрішніх справ УРСР та начальникам управлінь НКВС областей, міські і

районні архіви – начальникам міських і районних відділів НКВС. Наслідком включення

архівів у систему органів НКВС була строга централізація і секретність. Засекреченими

виявилися не тільки документи, які складали державну або військову таємницю, але й

відомості про роботу самих архівів. Складалися секретні архівні путівники (під грифом

“для службового користування”), секретні збірники документів.

У 1939-1940 рр. за радянською системою почалося архівне будівництво в

західних областях, на Буковині та частині Бессарабії, які були включені до складу

СРСР та УРСР. Стан архівів цих регіонів був надзвичайно складним. Архіви, як

самостійні установи, існували лише у Львові (державний архів і міський архів давніх

актів) та у Чернівцях (Крайовий архів Буковини). Колишні воєводські центри Луцьк,

Тернопіль, Станіслав, Дрогобич, Рівне державних архівів не мали. Документи

зберігалися у відомчих, церковних та приватних архівах. Першочерговими були заходи

щодо збереження архівів ліквідованих установ, встановлення контролю над

найбільшими документосховищами, зокрема архівами воєводських управлінь,

Галицького намісництва у Львові, судових установ. У західних областях

організовувались архівні відділи УНКВС та обласні історичні архіви, мережа міських і

районних архівів.

11.3 Формування системи партійних архівів

З 1920 р. поряд з державною архівною системою в Україні формувалася друга

офіційна архівна структура – партійні архіви як складова частина архівного фонду

Комуністичної партії. Становлення архівів КПУ відноситься до її першого з'їзду у

липні 1918 р. Документи, які відклалися в результаті діяльності КП(б)У – стенограми

з'їздів і партійних конференцій, протоколи засідань Політбюро, Оргбюро, Секретаріату

ЦК, зберігалися у загальному відділі ЦК КП(б)У.

Формування партархівів офіційно започаткувала постанова РНК РРФСР

(вересень 1920 р.) про створення комісії для збирання і вивчення матеріалів з історії

Жовтневої революції та історії російської комуністичної партії більшовиків. Пізніше ця

комісія стала більш відомою під назвою Істпарт. В Україні таку комісію було утворено

навесні 1921 р. при ВУЦВК. Метою її було збирання, зберігання, систематизація,

вивчення і видання архівних документів з історії революції. В руках Істпарту

зосереджувалася монополія на володіння документами з історії КП(б)У та

революційного руху в Україні. У 1922 р. Істпарт був підпорядкований ЦК КП(б)У (з

1923 р. на правах відділу ЦК), водночас створювалась мережа бюро істпартів (на

правах відділів губкомів партії), завданням яких було збирання документів з історії

революційного руху в Україні, заснування історико-революційних архівів, музеїв та

публікація документів. Історико-революційні документи зосереджувалися в

спеціальних відділах державних історичних архівів. У 1922 р. у Харкові був

організований Центральний архів революції, який фактично підпорядковувався

Істпарту.

Поряд з виявленням і збиранням історико-партійних матеріалів проводилися

заходи щодо збереження архівних фондів тих державних структур, зокрема

жандармських управлінь, охоронних відділень, судових палат, військових трибуналів, у

яких зосередилися матеріали з історії революційного руху. З реорганізацією в 1929 р.

Українського Істпарту в Інститут історії партії і