Почалося масове вивезення і нищення архівних фондів, руйнування архівних

приміщень. Вивезення документальних матеріалів з України організувало Крайове

управління. Відбирання документів з українських архівів здійснювала адміністрація

Г.Вінтера та спеціалісти штабу Розенберга. Нацистське командування вивозило на

Захід цінні матеріали, які з точки зору фашистської пропаганди характеризували

німецький вплив на інші землі, досягнення німецьких колоній. Першорядними

вважалися документи німецьких громад в Україні, актові книги місцевих магістратів

(як приклад функціонування середньовічного магдебурзького права). Німецькі

окупанти вивезли частину Київського архіву давніх актів спочатку до Кам'янця-

Подільського, а згодом, у 1944 р. – до Тропау (Чехословаччина). Найдавніша і

найцінніша частина матеріалів цього архіву збереглася завдяки зусиллям колишнього

співробітника Бібліотеки АН України М.Геппенера, співробітників архіву М.Тищенка,

сестер Остроградських. Особовий фонд М.Геппенера в Інституті рукопису НБУ

(ф. 169) містить матеріали про евакуацію архіву, його зміст і обсяги.

Таким чином, архіви України в роки другої світової війни зазнали значних

збитків внаслідок невдало проведеної евакуації, руйнування в ході воєнних дій з обох

сторін, а також свідомого нищення архівних цінностей двома тоталітарними режимами,

які використовували архівні документи як засоби ідеологічної та пропагандистської

боротьби.

З визволенням України восени 1944 р. почалася робота по відновленню

радянської архівної системи і відбудові архівного господарства. Ще у листопаді 1943 р.

до Києва повернулося Управління державними архівами НКВС УРСР, основними

напрямами діяльності якого була реевакуація архівних фондів, відновлення діяльності

центральних державних архівів, реорганізація їхньої мережі.

11.5 Архіви України 1945-1990 рр.

Повоєнний період в історії архівної справи України пов'язаний насамперед з

відбудовою архівів, їхніх приміщень, з включенням до Державного архівного фонду

України архівних документів Закарпатської (1945 р.) та Кримської (1954 р.) областей, з

розширенням підготовки в республіці архівістів, відкриттям, зокрема, кафедри

архівознавства в Київському державному університеті імені Т.Г.Шевченка (1944 р.).

Суттєвих змін зазнала сама архівна система УРСР. З одного боку, залишалося повне

підпорядкування та підконтрольність архівної системи тоталітарному режимові.

Бюрократично-адміністративне управління та панування однопартійної ідеології

призводили до засекречування архівів і архівних фондів, кадрових перестановок. З

іншого боку, після смерті Сталіна відбувався процес деякої лібералізації архівів,

розширення доступу до них, розгортання наукових функцій архівних установ,

встановлення міжнародних зв'язків українських архівістів. На розвиток архівної справи

цього періоду впливали зміни у суспільно-політичному, науковому та культурному

житті республіки. В період так званої хрущовської відлиги (з середини 50-х років)

вживались заходи щодо розвитку основної функції архівів – задоволення потреб

суспільства у ретроспективній інформації, поліпшення зберігання і використання

архівних матеріалів. Підкреслюючи важливість постанови Ради Міністрів УРСР від 18

квітня 1956 р. “Про заходи по впорядкуванню режиму зберігання і кращому

використанню архівних матеріалів міністерств і відомств Української РСР”, О.Мітюков

зазначав, що “уряд дозволив публікацію і всебічне використання архівних матеріалів,

вказавши на потребу видання путівників, описів та оглядів фондів”1. Ця постанова, яка

дублювала відповідний союзний документ, підготовлений під егідою ЦК КПРС,

засвідчувала посилення впливу партійно-адміністративних органів на політику і

характер роботи архівних установ.

Путівники держархівів УРСР, видання яких започатковано наприкінці 50-х років,

далеко неповно відбивали склад і зміст документів архівного фонду республіки. Багато

архівних фондів залишалися засекреченими. Критерії засекречування визначали

партійні і державні інстанції, від яких залежали архіви. Саме ці інстанції розглядали

архіви як складову частину агітаційно-пропагандистського арсеналу. Встановлювалася

тотальна цензура на видання збірників документів, підготовлених архівами,

контролювалася діяльність видавництв. Науково-дослідна діяльність архівних установ

зазнавала ідеологічних обмежень.

Поряд з державним архівним фондом зміцнювався архівний фонд КПРС. На 1959

р. в УРСР існувало 25 обласних партархівів та Партійний архів Інституту історії партії

при ЦК КПУ (згодом – Архів ЦК компартії України, що проіснував до серпня 1991 р.).

У 1966 р. система партархівів отримала нормативне оформлення. Секретаріат ЦК

КПРС затвердив “Положення про Архівний фонд КПРС”, яке закріплювало паралельне

існування двох архівних фондів.

У червні 1960 р. архівні установи республіки було передано з системи органів

МВС УРСР у відання Архівного управління при Раді Міністрів УРСР.

Перепідпорядкування архівів не привело до радикальних змін в архівній галузі.

Архівне управління опинилося в могутній структурі партійно-бюрократичного апарату

і йому відводилися здебільшого контрольно-наглядові та ідеологічні функції.

У 60-70-х роках значна увага приділялася поліпшенню умов зберігання

документів, будівництву нових архівосховищ, формуванню документальної бази

державних архівів, створенню системи науково-довідкового апарату, науково-дослідній

і археографічній роботі архівних установ. Результатом широкої програми будівництва

нових і реконструкції існуючих архівних приміщень стало введення в експлуатацію (на

1978 р.) 11 нових і 6 реконструйованих споруд держархівів, у т.ч. комплексу споруд

центральних державних архівів УРСР у Києві.

Деякі нові підходи спостерігалися у формуванні документальної бази

держархівів. Вони комплектувалися науково-технічною документацією (у 1969 р. у

Харкові створено Центральний державний архів науково-технічної документації

УРСР), документами особового походження, кінофотоматеріалами, звукозаписами.

1 30 Мітюков О.Г. Радянське архівне будівництво на Україні. — К., 1975. — С. 172-173.

У системі науково-довідкового апарату створювалися систематичні каталоги

на основі докладного, а не вибіркового, тематичного розроблення фондів, які давали

багатоаспектну інформацію про склад і зміст Державного архівного фонду. Науково-

дослідні роботи архівних установ охоплювали питання з архівознавства,

документознавства, археографії та інших спеціальних історичних дисциплін.

З середини 50-х років архівні установи УРСР залучалися до міжнародного

співробітництва (з 1956 р. Україна стала членом Міжнародної ради архівів – МРА),

брали участь у міжнародних конгресах архівістів, конференціях, “круглих столів”

архівів (XVI міжнародна конференція відбулася в 1975 р. у Києві).

Процеси лібералізації архівів в умовах партійно-бюрократичної системи

проходили надто повільно. Широкі кола громадськості домагалися розширення

доступу до архівів. Прагнення до змін в архівній системі, її демократизації, яке стало

наростати з середини 80-х років, пов'язане з горбачовською перебудовою і з

усвідомленням архівістами-професіоналами своєї ролі в суспільстві. Саме “знизу”

посилювались вимоги докорінних перемін в архівній галузі, приверталась увага до

невідкладних потреб архівних установ. З цією метою у березні 1991 р. було засновано

Спілку архівістів України – незалежну самостійну громадську організацію, яка об'єднує

архівістів державних і відомчих архівів, учених,