Найголовнішою причиною для покарання in personam є бажання максимально ефективно протидіяти злочинності. Протидіяти як безпосередньо предикатним злочинам, шляхом позбавлення стимулу для їх вчинення, так боротьбою із організованою злочинністю загалом, адже відмивання грошей знаходиться в самій основі організованої злочинності і, оскільки воно забезпечує великі прибутки і фінансові кошти, що дає змогу транснаціональним злочинним організаціям проникати в урядові механізми, законну торговельну і фінансову діяльність і суспільство на всіх його рівнях, розкладати і підривати їх, воно має викорінюватись де б не виникло. На додаток покарання in personam подеколи виправдовується тим, що часто доходами від злочинів користаються не ті, хто власне скоїв злочин, а представники вищих ланок організованої злочинності. Однак із появою правових інструментів боротьби з організованою злочинністю – а саме визнання кримінальним злочином участі в злочинній організації – цей аргумент перестає бути дієвим.

Однак ці причини більшою мірою спрямовані на позбавлення злочинців їхніх злочинних доходів, а отже на покарання in rem.

Відповідальність за відмивання грошей in personam можна також обґрунтувати тим, що відмивання є окремим випадком співучасті у злочині. Але в такому разі відсутня необхідність встановлення нового злочину, адже відповідальність за співучасть є добре відомим інструментом кримінального права.

В чому ж тоді полягає необхідність покарання in personam за відмивання грошей? Деякі дослідники вважають, що наразі таких причин немає.[256] Справді кожен з наведених аргументів сам по собі не може бути виправданням для покарання in personam. Але інтерференція, тобто взаємне підсилювання цих аргументів, разом із тим фактом, що феномен відмивання грошей полягає у штучному й умисному створенні легітимності для доходів отриманих від злочинів свідчать про те, що відмивання грошей не може бути просто формою співучасті, а являє собою окремий злочин який несе загрозу відправленню правосуддя, цілісності та прозорості фінансової системи та безпеці держави загалом.

Таким чином об’єктом злочину відмивання грошей слід визначати систему правосуддя та цілісність й прозорість фінансової системи, і певною мірою внутрішню національну безпеку.

?) Відповідно до статті 209 Кримінального кодексу України предметом злочину відмивання грошей є "кошт[и] або інш[е] майн[о], одержан[і] внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів."[257]

На перший погляд дане формулювання (кошти або інше майно) має деякі розбіжності за обсягом і з тим предметом легалізації доходів, який передбачений Законом про запобігання відмиванню грошей, відповідно до якого таким предметом є доходи, які визначаються як "будь-яка економічна вигода, одержана внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передує легалізації (відмиванню доходів), яка може складатися з матеріальної власності чи власності, що виражена в правах, а так само включає рухоме чи нерухоме майно та документи, які підтверджують право на таку власність або частку в ній".[258]

Слід відзначити, що той підхід, який застосовується у Законі про запобігання відмиванню грошей більшою мірою співмірний із європейськими та світовими стандартами, аніж той, що використаний у статті 209 ККУ (Дивись таблицю 1).

Табл. 1.

Директива 91/308[259] | Конвенція Ради Європи 1990 року | Віденська конвенція

(D) "Власність" означає активи будь-якого типу, байдуже матеріальні чи нематеріальні, рухомі чи нерухомі, відчутні або невідчутні, та юридичні документи чи інструменти, що засвідчують право на чи інтерес у таких активах. | b. "власність" включає власність будь-якого виду, матеріальну власність чи власність, виражену в правах, рухоме чи нерухоме майно і правові документи або документи, які підтверджують право на таку власність чи частку в ній; | q) "Власність" означає активи будь-якого роду, матеріальні або нематеріальні, рухомі або нерухомі, відчутні або невідчутні, а також юридичні документи або акти, які посвідчують право на такі активи або участь у них;

Стаття 1 | Стаття 1 | Стаття 1

З іншого боку підхід до визначення предмету, який використаний у ККУ не можна визнати таким, що не відповідає міжнародним стандартам. Як видно з тексту цих міжнародних документів визначення власності спрямовані на охоплення усіх можливих видів власності, які існують у різних правових системах. В Україні обсяг поняття власності визначається цивільним законодавством.

Відповідно до нового Цивільного кодексу України[260] (далі – "новий ЦКУ") правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.[261] Отже об’єктом права власності є річ (майно). Під майном як особливим об'єктом розуміється окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки,[262] а річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.[263] У визначенні видів об’єктів цивільних прав міститься наступне розширене визначення речей:

Об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.[264]

Оскільки в Україні існує певна неузгодженість, не усунута на момент написання цієї роботи, між Цивільним та Господарським кодексами, слід також звернути увагу на підхід до визначення майна, який використовується у Господарському кодексі. Відповідно до статті 139 цього кодексу, яка має назву "Майно у сфері господарювання":

Майном у цьому Кодексі визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених