Як бачимо підхід до визначення майна у Господарському кодексі України є таким самим, що й у Цивільному кодексі України.

Що стосується поняття "кошти", яке використовується при визначенні предмету злочину у тексті статті 209 ККУ, то відповідно до визначення, яке міститься у Законі України "Про оподаткування прибутку підприємств" кошти" – це гривня або іноземна валюта.[266] Аналогічний зміст при цьому має визначення терміну "Гроші (грошові кошти)" у ЦКУ:

1. Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.

2. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.[267]

В свою чергу гроші (грошові кошти) є невід’ємною частиною поняття речі (дивись визначення видів об’єктів цивільних прав).

Таким чином, такий предмет як "кошти та інше майно" включає в себе усі види об’єктів власності, які можливі в межах української системи права, що відповідає як Закону про запобігання відмиванню грошей так і відповідним міжнародно-правовим актам. Однак з метою узагальнення термінології та уникнення розбіжностей у розумінні цих термінів необхідним є з 1 січня 2004 року змінити формулювання "кошти та інше майно" на поняття "речі (майно)", яке використовується у новому Цивільному кодексі України.

Важливим елементом предмету даного злочину є його вартість. Стаття 209 ККУ не містить вказівки на мінімальну вартість майна для визнання його таким, що становить предмет цього злочину. У зв’язку з цим мінімальна межа вартості такого майна повинна визначатись відповідно до частини другої статті 11 ККУ, відповідно до якої

Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Вартість майна, яке є предметом злочину, передбаченого статтею 209 ККУ, має істотний вплив на кваліфікацію даного злочину, адже відмивання грошей визнається таким, що вчинено у великому розмірі, якщо вартість предмету цього відмивання перевищувала 6 000 неоподатковуваних доходів громадян,[268] а випадку, якщо ця вартість перевищувала 18 000 неоподатковуваних мінімумів, то відмивання грошей визнається вчиненим у особливо великому розмірі.[269]

Обов’язковою ознакою майна, яке є предметом злочину відмивання грошей є те, що воно є "одержаним внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передує легалізації (відмиванню доходів)" тобто від предикатних злочинів (predicate offences[270], infraction principale, Katalogstraftat).

Поява терміну предикатний злочин пов’язана із розширення кола злочинів, відмивання доходів від яких визнавалось злочином. Нагадаємо, що початково відмивання грошей як злочин з’явилось у контексті незаконного обігу наркотиків. Але враховуючи необхідність боротьби із злочинністю загалом та той факт, що організована злочинність орієнтується на найбільш прибуткові злочини, криміналізація відмивання доходів не повинна обмежуватись лише доходами від незаконного обігу наркотиків, а охоплювати максимально широкий спектр злочинів. Крім того для організованої злочинності відмивання грошей є ахіллесовою п’ятою, оскільки саме в межах цього феномену організована злочинність змушена виходити на світ і намагатись інтегруватись у легальну економіку.

Існує ще цілий ряд причин для такого розширення предикатних злочинів.[271] Наприклад, вузький та різний зміст предикатних злочинів може призвести до ускладнень для міжнародної співпраці, враховуючи вимогу подвійної криміналізації у договорах про правову допомогу та видачу правопорушників. Нарешті обмеження предикатних злочинів викликає моральне заперечення: з етичної точки зору важко пояснити чому відмивання доходів від незаконного обігу наркотиків має бути караним, а відмивання від інших злочинів – ні.[272]

В практиці нормотворення існує два основних способи визначення кола предикатних злочинів. Перший передбачає визначення критеріїв за якими ті чи інші злочини відносяться до предикатних, другий – створення окремого вичерпного переліку предикатних злочинів. Можливе також поєднання цих способів.[273]

Конвенція Ради Європи 1990 року, яка перша з міжнародно-правових актів здійснила крок по розширенню поняття предикатні злочини, не містить чітких критеріїв для віднесення тих чи інших злочинів до предикатних для відмивання грошей, оскільки, як пояснюють розробники, гармонізація цього поняття на національному рівні була неможливою.[274] З огляду на це в конвенції передбачено, що кожна сторона може заявити під час приєднання до конвенції про те, що предикатними злочинами для статті 6, яка стосується криміналізації відмивання грошей, є лише ті, що зазначені цією стороною.[275] При ратифікації Конвенції Ради Європи 1990 року Україною не було зроблено жодних заяв про те, які злочини визнаються нею предикатними.

Директива 91/308 також не містить чіткого переліку предикатних злочинів. У статті 1 директиви зазначено, що такими є будь-які види участі у тяжких злочинах, до яких в свою чергу віднесені злочини, зазначені у Віденській конвенції, діяльність злочинних організацій, відповідно до Спільних Дій 98/733/ЮВС, шахрайство, корупція а також "правопорушення, яке може приносити істотні прибутки і яке карається суворим строком ув’язнення, відповідно до кримінального права держав-членів".

Однак в межах ЄС все ж були встановлені чіткі критерії для визначення кола предикатних злочинів. У Спільних Діях 2001/500/ЮВС було зазначено, що, оскільки "держави-члени приєднались до принципів Конвенції Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом 1990 року",[276] вони мають не робити або не підтримувати застереження до статті 6 Конвенції Ради Європи 1990 року, які стосуються тяжких злочинів. Категорія тяжких злочинів "ма[є] у будь-якому разі включати злочини, які караються позбавленням волі або її обмеженням на максимальний строк більший ніж один рік або, що стосується тих держав, які мають