Європейська Конвенція про міжнародне визнання рішень у кримінальних справах, відкрита до підписання у Гаазі 28 травня 1970 року, набрала чинності 26 липня 1974 року. Учасниками Конвенції є 15 країн-членів Ради Європи. Ще 10 країн підписали її, але на сьогодні не ратифікували. Україна ратифікувала Конвенцію 11 березня 2003 року, і вона набрала чинності для України 12 червня 2003 року.

Європейська Конвенція про передачу процесу в кримінальних справах, відкрита до підписання 15 травня 1972 року в Страсбурзі, набула чинності 30 березня 1978 року. Учасниками Конвенції є 18 країн-членів Ради Європи. Ще 14 підписали її, але наразі не ратифікували. Для України Конвенція набрала чинності 29 грудня 1995 року, після приєднання 28 вересня 1995 року.

Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, відкрита для підписання в Страсбурзі 8 листопада 1990 року, набрала чинності 1 вересня 1993 року. Її учасниками є 42 країни, в тому числі Австралія і Монако, які не є членами Ради Європи. Україна ратифікувала Конвенцію 17 грудня 1997 року, і Конвенція набрала чинності для України 1 травня 1998 року.[46]

Співпраця в сфері кримінального права в межах Ради Європи не обмежується цими конвенціями, однак для даного дослідження важливим є саме наведені вище інструменти.

Ці інструменти Ради Європи охоплюють майже всі види міжнародної співпраці в кримінальному праві. Однак з огляду на те, що кожна з вищеназваних конвенцій має різне коло учасників, а також цілий комплекс різноманітних застережень учасників, їхня ефективність істотно обмежена. Незважаючи на це, згадані інструменти є важливим елементом у міжнародній боротьбі з організованою злочинністю.[47]

Співробітництво в інших регіонах не є таким активним, як у Європі. Проте існує низка документів регіонального характеру, що їх слід відзначити.

Отже, в рамках Організації Американських Держав були розроблені: Міжамериканська Конвенція про взаємну допомогу в кримінальних справах, ухвалена в Нассау, Співдружність Багами, 23 травня 1992 року (набрала чинності 14 квітня 1996 року), Міжамериканська Конвенція про екстрадицію, ухвалена в Каракасі, Венесуела, 25 лютого 1981 року (набрала чинності 28 березня 1992 року) та інші документи.[48] Існує також ряд аналогічних домовленостей в межах Ліги Арабських Держав.

Утім, основна співпраця між державами в сфері кримінального права лишається переважно питанням величезної кількості двосторонніх договорів про екстрадицію та взаємну правову допомогу.

?) Але навіть така розгалужена система міжнародно-правових інструментів співпраці у сфері кримінального права не може вважатись гідною відповіддю на виклик міжнародної організованої злочинності. Для ведення повноцінної боротьби з цією загрозою необхідно було розробити цілісний універсальний правовий механізм міжнародного співробітництва, що охоплював би велику кількість країн та містив достатньо важелів для ефективного протистояння злочинності. Визнання такої проблеми та бажання створити відповідний механізм були виявлені світовою громадськістю на Світовій Конференції Міністрів із питань організованої транснаціональної злочинності, що було проведено 21 – 23 листопада 1994 року в Неаполі, Італія. У ній взяли участь представники 142 країн. На Конференції було ухвалено Неапольську політичну декларацію та Глобальний план дій у боротьбі з організованою злочинністю. Особливої уваги в документах приділялось ефективнішій міжнародній співпраці в цій сфері.

Далі, в процесі розвитку та імплементації цих документів, неодноразово поставало питання створення універсальної конвенції про боротьбу з транснаціональною організованою злочинністю. У вересні 1996 року Президент Польщі передав Генеральній Асамблеї ООН проект можливої конвенції з цього питання. У грудні 1998 року Генеральна Асамблея ООН заснувала Міжурядовий спеціальний комітет відкритого складу для розробки всеохоплюючої міжнародної конвенції проти транснаціональної організованої злочинності.[49] Результатом роботи цього комітету стали Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності та два протоколи до неї: Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює Конвенцію та Протокол проти незаконного ввозу мігрантів по суші, морю і повітрю, що доповнює Конвенцію. Вони були представлені й відкриті для підписання 12 грудня 2000 року в Палермо, Італія. 29 вересня 2003 року Палермська коонвенція набрала чинності.[50] На сьогодні її підписали 147 країн світу та 56 країн ратифікували її. Україна підписала Палермську Конвенцію та протоколи до неї 12 грудня 2000 року і наразі ще не ратифікувала їх.

Палермська конвенція ввібрала в себе весь позитивний досвід міжнародно-правових документів, що існують у цій сфері, і спрямувала його на якомога ширше і повноцінніше використання в боротьбі з організованою злочинністю.

Ця конвенція застосовується до злочинів, визначених у ній, а також інших серйозних злочинів, що мають транснаціональний характер та вчинені за участю організованої злочинної групи.[51]

Саме таке коло застосування пояснюється тим, що при розробці конвенції неодноразово виникали сумніви щодо можливості визначити належним чином поняття "організованої злочинності". Для вирішення цього питання розробники обрали двоаспектний підхід. По-перше, із огляду на те, що організовані злочинні групи опановують все нові й нові види діяльності, і давати визначення цих видів наразі неефективно, було вирішено дати визначення передусім основного суб’єкта – організованої злочинної групи.[52] Відповідно до Конвенції, організована злочинна група – це "структурно оформлен[а] груп[а] в складі трьох або більше осіб, що існує протягом визначеного періоду часу і діє узгоджено з метою здійснення одного або декількох серйозних злочинів або злочинів, визнаних такими відповідно до цієї