1. Політика надання притулку.

2. Правила, що регулюють перетин особами зовнішніх кордонів держав-членів та здійснення контролю за ним.

3. Міграційна політика та політика стосовно громадян третіх країн:

(a) умови в’їзду та пересування громадян третіх країн територією держав-членів;

(b) умови перебування громадян третіх країн на території держав-членів, включаючи возз'єднання сімей та доступ до працевлаштування;

(c) боротьба з несанкціонованими імміграцією, перебуванням та працею громадян третіх країн на території держав-членів

4. Боротьба з наркотичною залежністю тією мірою, якою це не охоплено пунктами 7 – 9.

5. Боротьба з шахрайством на міжнародному рівні тією мірою, якою це не охоплене пунктами 7 – 9.

6. Правова допомога в цивільних справах.

7. Правова допомога в кримінальних справах.

8. Митна співпраця.

9. Співпраця органів внутрішніх справ із метою запобігання та боротьби з тероризмом, незаконною торгівлею наркотиками ті іншими формами тяжких міжнародних злочинів, включаючи, якщо це необхідно, певні аспекти митної співпраці в зв’язку з організацією всесоюзної системи обміну інформацією в межах Європейського Управління Поліції (Європол)

Слід наголосити на тому, що цей перелік був виключним і таким чином виключав більш широке застосування розділу VI до інших питань, які не були безпосередньо зазначені в цій статті.

Повноваження органів Союзу та характер цієї співпраці викладено в статті К.3 Договору:

1. У сферах, зазначених в статті К.1, держави-члени інформують та здійснюють консультації між собою в межах Ради з метою координації своїх дій. Із цією метою вони встановлюють співробітництво між відповідними департаментами своїх адміністрацій.

2. Рада може:

- за ініціативою будь-якої держави-члена або Комісії в сферах, зазначених у пунктах (1) – (6) статті К.1;

- за ініціативою будь-якої держави-члена в сферах , зазначених у пунктах (7) – (9) статті К.1:

(a) ухвалювати спільні позиції та підтримувати, використовуючи належні форми та процедури, будь-яку співпрацю, що сприяє досягненню цілей Союзу;

(b) ухвалювати спільні дії тією мірою, наскільки цілі Союзу можуть бути досягнуті краще шляхом спільних дій, ніж індивідуальними діями держав-членів, враховуючи рівень та ефект 'передбачених дій; може бути вирішено, що заходи імплементації спільних дій ухвалюються кваліфікованою більшістю;

(c) без шкоди статті 220 Договору про заснування Європейського Співтовариства розробляти конвенції, які вона рекомендуватиме державам-членам ухвалити згідно з відповідними конституційними вимогами.

Якщо інше не передбачено такими конвенціями, заходи про їх імплементацію мають ухвалюватись в межах Ради більшістю в дві-третини Високих Договірних Сторін.

Такі конвенції можуть обумовлювати, що Суд Справедливості матиме юрисдикцію тлумачити їхні положення та вирішувати спори стосовно їх застосування у відповідно до таких положень які вони можуть встановити.

Таким чином, ці положення були чітко спрямовані на збереження міжурядової співпраці, що вже існувала на той момент. Про це свідчить, зокрема, те, що співпраця, хоч і зосереджена в межах Ради, і далі носить виключно характер міждержавної співпраці. Крім того, документи, що ухвалює Рада відповідно до статті К.3, є або класичними документами міжнародного права (конвенції), або мають характер так званого soft law, тобто не мають чіткої обов’язковості (спільні позиції та спільні дії).

До того ж політиці в сфері ЮВС бракувало демократичного контролю з боку Європейського Парламенту. Відповідно до статті К.6 співпраця з Парламентом обмежувалась регулярним інформуванням Парламенту Головуючим та Комісією про дискусії в межах цієї сфери, проведенням консультацій між Головуючим та Парламентом щодо принципових аспектів діяльності в межах цієї сфери і можливістю Парламенту надсилати запити та давати рекомендації Раді. Був також відсутній судовий контроль, оскільки Договір не передбачав надання компетенції Суду Справедливості в цій сфері (окрім випадків, коли конвенції, прийняті відповідно до статті К.1, прямо визнавали його компетенцію).

Зрештою, стаття К.7 передбачала, що положення розділу VI не заважають більш тісній співпраці з цих питань між окремими державами-членами.

Зміни, внесені до Договіру про Європейський Союз Амстердамським Договором, що було підписано 2 жовтня 1997 року, набрав чинності 1 травня 1999 року, торкнулись і положень щодо політики в сфері ЮВС.

Відповідно до положень Амстердамського Договору назва розділу VI "Положення про співпрацю в сфері юстиції та внутрішніх справ" була замінена на "Положення про співпрацю поліції та правову співпрацю в кримінальних справах". Текст розділу було кардинально змінено і відображено істотно новий рівень співпраці в сфері ЮВС.

Перш за все, змін зазнали сфери, охоплені спільною політикою в сфері ЮВС. Якщо стаття К.1 Маастрихтського договору визначала питання спільного інтересу "із метою досягнення цілей Союзу, зокрема, вільного руху осіб", то відповідно до змін, внесених Амстердамським договором до статті 29 (ex стаття К.1), мета політики в сфері ЮВС та сфери, охоплені нею сформульовані наступним чином:

Без шкоди повноваженням Європейського Співтовариства, метою Союзу є забезпечення громадян високим рівнем безпеки в межах території свободи, безпеки та юстиції шляхом розвитку спільних дій між державами-членами в сфері співпраці поліції та правової співпраці в кримінальних справах та шляхом запобігання та боротьби з расизмом та ксенофобією.

Ця мета має бути досягнута шляхом запобігання та боротьби зі злочинністю, організованою чи іншою, зокрема, тероризмом, торгівлею людьми та злочинами проти дітей, незаконною торгівлею наркотиками та незаконною торгівлею зброєю, корупцією та шахрайством, використовуючи: –

більш тісну співпрацю між силами поліції, митними органами влади та іншими компетентними органами влади в державах-членах, безпосередньо