Доля Галини Хоткевич у викладі М. Мариновича виглядає як питома частка української історії XX століття. Вона не потребує додаткових пояснень, словесних пасажів про антигуманізм радянської влади, незнищенність вільного українського духу, який і в неприродних умовах чужини залишається вірним самому собі. Усе це читач побачить сам і зробить однозначні висновки для себе. Втручання автора зі своїми роз'яснення виглядало б у такому матеріалі примітивним і зайвим, тому він і не вдається до нього. Самий виклад ланцюжка подій красномовно свідчить про тенденцію статті.

3.4. Відтворення ходу власної думки

Відтворення ходу власної думки, яка розвивається у відповідності до фактів, що їх опановує журналіст. Цей тип аналізу потребує, на противагу до попереднього, особливо активного суб'єктивного втручання в розвиток теми, пов'язаний з наявністю в творі образу оповідача, авторського "Я". Публіцист викладає події, аргументи й оцінки персоніфіковано, від першої особи, використовуючи при цьому свій життєвий досвід, розповідаючи читачам про свої гіпотези й припущення, способи їх перевірки і утвердження на певній життєвій позиції.

Такий тип аналізу обирає Євген Сверстюк у статті "Зерна українсько-ізраїльської солідарності", що була передана в грудні 1977 року з радянського табору, де утримувався політв'язень, на волю, поширювалася підпільно, а опублікована вперше в 1990 року. Цей твір не просто написаний від першої особи, але авторська суб'єктивність у ньому задекларована багаторазовим вживанням займенника "Я" та дієслів у першій особі однини теперішнього часу.

Підкресливши спільні риси в історичній долі українців і євреїв, Є. Сверстюк спростував побутове уявлення про їхню взаємну антипатію. Він активно посилається на свій життєвий досвід, розповідає, які типи ставлення до єврейства зустрічав серед українців, і висловлює висновок: залишається фактом тенденція в українському народові мати з євреями спільні справи й цінувати їх більше, ніж засуджувати. "В українському самвидаві я не зустрічав жодної речі з антисемітськими нотками", — свідчить далі автор. Під цим кутом зору "зближення українців і сіоністів у таборах — скоріше давня традиційна позиція українців, продовжена в таборах".

Є. Сверстюк перелічує своїх знайомих дисидентів єврейської національності, з якими доля звела його в радянських застінках. Дає кожному коротку характеристику, створюючи переконливі й привабливі образи. Це ті життєві аргументи, які вплинули на складання його позиції, і тому вони особливо сильно звучать для читача. Автор веде нас шляхом власного життєвого досвіду, показує, як вироблялася його позиція. Спогади про дитинство, коли він вчився в школі разом з єврейськими однолітками, війна, коли його село рятувало євреїв від фашистського геноциду, нарешті, свідчення про "вірність і гідність" тих євреїв, що були в УПА, покликані завершити розвиток ідеї про солідарність двох народів у боротьбі з тоталітарним комуністичним режимом.

Преса в УРСР у своєму антиукраїнізмі й антисемітизмі заходилася коло того, щоб зіштовхнути два народи. І це подекуди спрацьовує на побутовому рівні. Але не можна дати роздмухати полум'я міжнаціонального розбрату. Більше того, вважає Є. Сверстюк, у відродженні Ізраїлю — праобраз відновлення української незалежності. У знову енергійна суб'єктивна інтонація: "Але я вірю, що ми знову підіймемося і виживемо там, де б ніхто й не повірив".

Провівши читачів шляхами своїх аргументів і міркувань, Є. Сверстюк приєднав їх до свого життєвого й мислительного досвіду, створив ситуацію, у якій йому неможливо не повірити, домігся особливої глибини аналізу.

3.5. Інтерв'ю та посилання (цитати).

Цей тип аналізу поширений у творчості як досвідчених журналістів, так і початківців. Він використовується з метою дати точну оцінку факту чи явищу за допомогою залучення поглядів і висловлювань відомих діячів: політиків, науковців, письменників та ін. Логіка використання цього типу аналізу полягає в тому, що журналіст підсилює свій авторитет, спираючись на думку (думки) спеціалістів у даній галузі, державних діячів, від чого його власна оцінка виглядає не голослівною й приблизною, а глибокою й виваженою. А відтак назва цього типу аналізу недостатньо точна, бо поняття "інтерв'ю" поширюється на будь-які висловлювання, письмові чи усні, які могли бути оприлюднені не лише в бесіді з журналістом (журналістами), але й зроблені на нараді, мітингу, у розмові з виборцями та інших ситуаціях.

Цитування виступів, інтерв'ю і заяв відомих осіб є нормою в сучасній газетній практиці. Ведучий програми "7 днів" запрошує виступити в своїй передачі Прем'єр-міністра чи Голову адміністрації Президента України не тому, що сам не може прокоментувати певну подію чи не має на неї власної точки зору, а тому, що думка високопоставленого державного урядовця цікавить значно більше число осіб, ніж думка журналіста. Це люди — наділені реальною владою, уповноважені приймати державні рішення. Саме тому їхні виступи здатні викликати найвищий інтерес глядачів.

Професійні якості журналіста вимірюються тим, наскільки йому вдається залучити впливових діячів до своїх програм чи видань, зробити свій ОМІ комунікаційним каналом для найбільш авторитетної інформації. У використанні журналістом думок спеціалістів виявляється його професійна майстерність. Від цього виграє програма чи газета в цілому, зростає її тираж чи глядацька аудиторія.

Використання інтерв'ю як типу аналізу проблеми чи ситуації не виключає можливості й для самого журналіста виступити з власною оцінкою порушеного питання. Але в даному випадку й оцінка журналіста виглядатиме більш переконливо, викличе довіру реципієнтів.

Пошлемося на приклад з творчості головного редактора "Літературної України" Василя Плюща, без статті якого у рубриці "Актуальний коментар" в останні роки не виходить жодне число газети. У номері від 15 червня 2000 року опубліковано його аналітичний матеріал "Енергія і енергетика",