На підготовчому етапі ми отримали запит і попередню інформацію про суїцидента (учениця 10 класу Яна, що намагалася отруїтися передозуванням лікарських препаратів)– від батьків, учителів, учнів – та встановили з ним довірчий контакт. На цій основі розпочали емпатійний діалог (обов’язково при цьому є атмосфера повної довіри підлітка до психотерапевта, до чого останній має готуватися заздалегідь, зокрема абсолютно дотримуватись «Етичного кодексу соціального педагога» [Етичний кодекс…, 2008, 15] і бути відданим інтересам учнів, чесним, незрадливим, зберігати конфіденційність). У стосунках із суїцидентом ми виявляли не просто співпереживання, а безсумнівне, переконливе переживання його гідності, цінності, зацікавленості у його житті, у його особистості. Нами були використані елементи техніки рапорту, яка не тільки «прив’язує» психолога до почуттів, думок, поведінки суїцидента, а й робить останнього начебто «ведучим» у спілкуванні, лідером, що підвищує його вагомість в очах співрозмовника й у власному самовідчутті. Тобто вже на підготовчому етапі нами здійснювалося певне піднесення цінності особистості суїцидента – і самим психологом, який професійно цікавиться ним, його душею, внутрішнім світом, і технічно – шляхом емпатії, через спрямування уваги на особистість, надання суїциденту права вести діалог у гуманістичному напрямку.

На потребово-мотиваційному етапі ми з’ясувати, що стало причиною суїцидального наміру, які мотиви домінують або конфліктують у свідомості суїцидента, чи є запасні інтенції (наміри, задуми), мотиви, інтереси, потяги, наміри, на які можна переключити його увагу. Це дає змогу дізнатися, як загальмувати суїцид альні мотиви і водночас підняти цінність інших потреб і мотивів суїцидента, як припинити руйнівну боротьбу мотивів і переживання деструктивних інтенцій. Виявилося, що причиною до суїцидальної поведінки стало перше нерозділене кохання. Тому ми, дізнавшись про інтереси та захоплення учениці спортом та живописом, намагалися відволікти її думки саме в це русло. Поступово ми навіювали їй думки про цінність особистості як головного метамотиву, визначника напряму життя, фактора розв’язання проблеми. У випадку Яни ми побачили зниження сенсу життя, тому намагалися конструктуювати новий, адекватний індивідуальності суїцидента і можливостей її оточення, сенсу. Для цього скористалися елементами логотерапії В. Франкла, в якій передбачено пошук сенсу життя у трьох напрямках – через переживання, ставлення та творчості [Рибалка В., 2009, 13]. (У дослідженні А. Кабиш-Рибалки на додачу до вказаних стратегій пошуку сенсу життя, спрямованих на його цінності, пропонуються також пізнавальна, гуманістична, життєдіяльна, естетична, почуттєва, ставленнєва. Корисними можуть бути стратегіальні засоби пошуку сенсу життя, за які можна взяти стратегії творчої діяльності за теорією В. Моляко, - аналогізування, комбінування, реконструкції, універсальну, спонтанну стратегію). В ході проведення цього етапу роботи відбулося піднесення особистості суїцидента через зміну його світоглядних установок, смислів життя та мотивів поведінки шляхом використання нами прийомів емоційного спонукання, навіювання, прямого звернення до вітальних ресурсів, інстинкту самозбереження суїцидента, до переоцінки його усталених мотивів.

На інформаційно-пізнавальному етапі ми продовжили роботу, розпочату на попередніх етапах, і надали суїциденту, з одного боку, яскраві зразки значущої вітальної поведінки, життєтворчості інших людей, а з іншого – спонукали його до самопізнання власних вітальних потенціалів, особистісних рис, цінних для нього, оточення та суспільства. При цьому ми здійснювали пошук цих рис у підструктурах власної особистості, таких як здатність до спілкування; спрямованість інтересів, потягів, намірів, хобі, занять тощо; риси характеру; самоусвідомлення, рефлексія, самопізнання, саморегуляція, самоактуалізація тощо; досвід – знання, вміння, навички, звички, емоційні стереотипи, стиль діяльності та інше; інтелектуальні здібності – увага, пам’ять, відчуття, сприймання, мислення, уява – в усіх різновидах, приміром, естетичне сприймання світу, сенсорна культура, системне мислення, творча уява; психофізіологія, зокрема позитивні риси темпераменту суїцидента.

На цьому етапі ми подали суїциденту інтенсивний інформативно-ціннісний сигнал щодо значущості рис юної особистості та їхнього сприйняття оточенням як у певному сенсі унікальних. Тут, при інформаційному обґрунтуванні особистісних вартостей суїцидента, ми скористалися аксіологічними можливостями раціональної психотерапії щодо надання статусу цінності окремим рисам суїцидента та його особистості загалом, а також використали інформаційно-пізнавальні елементи психоаналізу. На цьому етапі триває закріплення і розвиток сенсу життя в його інформаційно-пізнавальній формі, намічається перехід до наступного етапу – формування цілей. При цьому ми спиралися на позитивну оцінку наявних у нас психодіагностичних даних про суїцидента, що об’єктивно характеризують її здатність до спілкування, актуальні мотиви й інтереси, риси характеру, самосвідомість., інтелектуальні здібності, психофізіологічні риси й обов’язково тип темпераменту.

На етапі формування цілей ми спробували переключити увагу суїцидента на нові цілі, на закріплення інтенціональних досягнень попередніх етапів шляхом актуалізації старих чи формування нових цілей, планів, програм, проектів та їхню аксіологізацію. При цьому відштовхувалися від ціннісних орієнтацій суїцидента і спиралися на стратегії пошуку ним сенсу життя, що були усвідомлені на попередніх етапах роботи. При постановці нової мети, завдання сама особистість суїцидента виступала не стільки як засіб для когось, а як власна «вершинна» мета для самої себе, як важлива перспектива усього свого життя. Діалогу між нами і підлітком базувався на рівні конкретного плану дій, його обговорення, акцентування на цінності особистості суїцидента як визначального чинника формування і виконання цього плану. Особистість суїцидента перетворюється при цьому на мету і водночас на засіб її досягнення, тобто на суб’єкт самотворення. З метою більш ефективної роботи ми залучили ученицю до складання та виконання проекту під назвою «Живописні картини як ілюстрація до творів художньої літератури», що відповідало її