Марина, 16 років, покінчила життя самогубством: повісилася у дворі власного будинку. Це була не перша спроба здійснити суїцид, вона вже намагалася позбавитися життя через отруєння, демонструючи цим свої погляди на життя, які не завжди поділяла з батьками. Марина росла у повній, благополучній родині, але у вихованні дівчини мали місце вседозволеність та гіперопіка. В сім’ї не раз виникали сутички через небажання дочки підкорятися вимогам батьків. Вона бажала жити за власними правилами, ні на кого не зважаючи. Навчалася на другому курсі професійно-технічного училища. Мала середній рівень знань, але особливої цікавості до навчання не виявляла. Викладачі характеризували її як незалежну, емоційну, імпульсивну, із завищеною самооцінкою, демонстративну, вперту. Але в навчальному закладі з нею не поставало жодних проблем. Останні два роки зустрічалася з хлопцем. Юнак виховувався в неблагополучній родині. За словами хлопця, вони з Мариною кохали одне одного. Незадовго до трагедії від своїх друзів він дізнався, що дівчина його зраджує. Через два дні після цього хлопець вирішив розірвати стосунки з Мариною, про що того самого дня сповістив її, дорікаючи за зраду. Дівчина запропонувала хлопцеві залишитися друзями, на що він і погодився. Наступного дня Марина випадково побачила юнака з іншою дівчиною. Вона підійшла до нього і почала бити його по спині, на що він відповів їй ляпасом. Наступного дня вони побачилися, з’ясували стосунки й помирилися. Нічого підозрілого в поведінці дівчини юнак не помітив. Того ж дня Марина телефонувала й писала хлопцеві повідомлення: «Якщо ти не прийдеш – повішусь», на які він не відповідав, бо спав у себе вдома. А дівчина не жартувала…

Олександр, 14 років, покінчив життя самогубством, стрибнувши з 16-го поверху шістнадцятиповерхового будинку. Виховувався у повній благополучній родині. За період навчання виявив себе як тиха, спокійна, врівноважена, дуже вихована дитина. На уроках був активний, на запитання вчителів давав чіткі, конкретні та ясні відповіді, які виходили за межі навчальної програми. Мав різноманітні інтереси, але перевагу надавав таким предметам, як історія та література. Любив читати класиків російської та зарубіжної літератури — О. Пушкіна, С. Єсеніна, М. Лермонтова, Д. Байрона. Не раз брав участь у предметних олімпіадах, які проводили в гімназії та області. Знаходив спільну мову з усіма однокласниками, вони поважали його. Завжди поводився коректно та ввічливо і з педагогами, і з учнями. Уроки в гімназії без поважної причини не пропускав, завжди мав охайний вигляд. Вільний від навчання час переважно проводив удома, працюючи за комп’ютером. Хлопчик не приховував свої почуття до однокласниці Ганни. Вона часто отримувала від нього записки, в яких Сашко у віршованій формі говорив про свої почуття. Ганна не сприймала всерйоз цих записок та вважала, що в 14-річному віці не може бути жодних серйозних стосунків, а в Сашкові бачила лише однокласника. Згодом ставлення до навчання у нього змінилося, на уроках став неуважним, інколи приходив не підготовленим до занять. Зміну в поведінці Олександра помітили батьки, але вважали це початком перехідного підліткового віку. Напередодні свята Дня святого Валентина, Сашко звернувся з проханням до своєї матері допомогти йому придбати подарунок Ганні та відкрився матері у своїх почуттях до цієї дівчинки, сказавши, що не може і не хоче без неї жити. Зваживши ситуацію, батьки вирішили піти назустріч бажанню сина та допомогли йому придбати срібний ланцюжок. Батьки не раз розмовляли із сином про його підліткову закоханість і були впевнені, що він із розумінням ставився до їхніх слів. На деякий час його поведінка змінилася — він повеселішав, більше часу приділяв своїм рідним. Батьки, щоб переконатися в нормалізації психологічного стану дитини, поїхали на прийом до психолога. Усі залишилися задоволеними від поїздки: батьки — від отриманої позитивної інформації, наданої фахівцем, а син — від екскурсії містом. За деякий час настрій Олександра знову погіршився. Він годинами міг не виходити з кімнати, сидячи за комп’ютером. Але його поведінка не викликала жодних підозр. Того фатального дня, коли весь клас мав іти на прогулянку до міського парку, Саша відпросився з третього уроку додому у вчителя, який супроводжував дітей, та пообіцяв прийти на четвертий. Коли діти повернулися з прогулянки, Саша вже був у класі. За 5 хвилин до початку четвертого уроку він вийшов із будівлі гімназії, сказавши своїм однокласникам, що йде до магазину, але скоро повернеться. Приблизно в середині четвертого уроку діти звернули увагу на аркуш із написаним від руки текстом, який лежав на Сашиній парті. Коли текст прочитали, стало зрозуміло, що це прощальний лист-звернення Олександра (мова оригіналу):

«За что судьбу печальную

Творец мне ниспослал?

За что жестоко так меня скарал?

Ответа на вопрос я скоро не сыщу.

Но знаю, что искренне тебя люблю.

Зачем мои ты чувства отвергаеш

И каждый день ужасно проклинаеш?

Ты думаеш тебя я позабуду?

Нет! Никогда! Ведь без тебя

я жить не буду!

Скажи одно лишь слово: Да или Нет

И больше ничего другого.

Ответ твой будет мне спасением

Каков бы не был он, я отнесусь

с уважением.

Но без ответа жить я больше не хочу,

Страданий тоже не снесу.

Ответиш Нет — мгновенно я уйду

(навеки).

Ответиш Да — судьбу благословлю».

Ось такі жахливі історії, і жахливі насамперед не своєю відмінністю, а навпаки — схожістю з іншими історіями. Чому ми, дорослі, забуваємо, що колись теж були дітьми: маленькими, беззахисними, розгубленими, безпорадними, а іноді і незбагненними такими ж дорослими, як ми самі. Чому тільки тоді, коли щось трапляється,