тоді загинути разом з ображеним [Вагин И., 2001, 46].
У греків самогубство було явищем вельми рідкісним, адже переслідувалося законом, але якщо і траплялись акти самогубства на ґрунті нещасного кохання або небажання розлучитися з коханою людиною, то тіло після смерті такої людини зазнавало страшних знущань. Умови грецького життя не сприяли розвитку самогубств, але це не стосується римлян – увесь склад їх життя ніби спеціально був створений для сприйняття вчення стоїків. Самогубства в Римі в останні роки Республіки стали повторюватися так часто, що жодна сила не могла протистояти цьому. А між тим, кілька століть раніше самогубства в Римі були такою самою величезною рідкістю, як і в Греції. Закони Стародавнього Риму суворо карали самовбивць. Так, цар Гарквіній Приск, прагнучи припинити поширення у часи його царювання схильностей до самовбивств, що викликалися непомірно важкими роботами, на які прирікав їх сам цар, для настрашки міста видав наказ розпинати самогубців на хрестах, а потім віддавати їх на поживу диким звірам. Коли Рим зіткнувся з грецьким світом, ідеї епікурейців, а особливо стоїків, стали ширитися з надзвичайною швидкістю. Навіть такі мислителі, як Цицерон, котрий засуджував самогубство, припускав добровільну смерть за певних обставин, наприклад, за фізичних страждань. Законодавство вже не переслідує самовбивць як злочинців, релігія не проклинає їх. Суспільна думка схиляється перед позбавленням себе життя подібно до Брута, Касія, Катона. Епікурієць Лукрецій, який скінчив життя самогубством, висловив досить імовірні погляди на причину збільшення самогубств. Цією причиною переважно буває байдужість до життя, що розвивається, в свою чергу, під впливом надмірного страху перед смертю. За доби середньовіччя, коли в Європі утверджується християнська релігія, самогубства так само переслідуються.
Таким чином, питання життя та смерті, сенсу життя та безглуздя існування цікавили філософів від стародавнього світу і до наших днів, нерідко відповіді на ці питання ми можемо знайти не лише в текстах, але і у вчинках самих мудреців.
За В. Шекспіром (Гамлет), самогубці – це ті, хто повірив в абсолютний кінець, сон без сновидінь, в суцільну смерть; це ті, хто не задалися думкою про очікування його продовження. Єдина перешкода для всезагального вселюдського самогубства – боязнь нового буття, а зовсім не радість життя. "Самогубці, – писав Ф. Достоєвський у "Щоденнику письменника", – це люди, які байдуже ставляться до питання релігії, неначе вони ніколи не чули про те, що вони істоти безсмертні" [Достоевский Ф., 1964, 83].
М. Бердяєв глибоко проаналізував психологію самогубця, зазначивши, що людина, яка вирішує покінчити з життям остаточно втрачає віру, надію, а світ для неї стає чужим та ворожим, як наслідок людина повністю занурюється в себе. Він зазначає, що по природі своїй самогубець егоїст, адже крім себе нездатна когось помічати. "Самогубство по своїй природі є запереченням трьох найвищих християнських істин – віри, надії та любові. Самогубець – це людина, яка втратила віру. Бог перестав бути для неї реальною, доброю силою, яка керує життям. Вона також людиною, яка втратила віру, впала в гріх нудьги та відчаю і це найбільше. Нарешті, вона є також людиною, яка не має любові, не думає про себе та про інших, про ближніх" [Бердяєв М,, 1992, 8].
А. Камю вважає, що є одна справжня серйозна філософська проблема: вирішити, чи варто життю бути прожитим, або воно не варте цього, тобто треба відповісти на головне питання філософії. "Самогубство, – зазначає А.Камю, – завжди розглядалося виключно як соціальний феномен. Ми ж, навпаки, ставимо питання про зв'язок самогубства з мисленням індивіда" [Камю А., 1990, 15].
Суїцид, що є суто людським актом, трапляється в усіх культурах. На думку Жан-Поля Сартра, різниця між людиною і твариною полягає в тому, що людина може покінчити життя самогубством. Своєрідність цієї проблеми така, що, стосуючись найдавніших філософських, етичних, соціальних проблем, вона збереже своє значення і в майбутньому. Змінюється лише ставлення до суїциду залежно від специфіки історичного фону. Вражає розмаїття поглядів на самогубство в історії людства, яке можна порівняти хіба що з багатовекторністю підходів до проблем виховання.
Оповіді про випадки самогубства зустрічаються ще у стародавніх міфах та легендах. Звернімося хоча б до грецької міфології. Так, Геракл, аби позбавитися від страждань, наклав на себе руки. Деяніра, дружина Геракла, не витримавши звинувачень сина, теж покінчила самогубством. Фіванська цариця Іокаста – дружина Лая, що була матір’ю, а згодом і дружиною свого ж сина – Едипа-батьковбивці, наклала на себе руки, дізнавшись про ці трагічні обставини. Дочка Едипа та Іокасти – Антигона, що пішла проти волі та звичаїв народу й поховала брата-зрадника, змушена була вдатися до суїциду. Усі такі оповіді навіть важко перелічити. У міфології стародавнього Китаю душі самогубців перетворювались на голодних безпритульних демонів “гуй”. Вони схожі на людину, але не мають підборіддя й тіні. У віруваннях народів Європи стверджувалося, що самогубці та злочинці, через те, що їхні душі не знаходять спокою в могилах, перетворюються на вампірів. За ритуалом у груди вампірам вбивали осикового кілка та відрубували їм голови, щоби після смерті не творили безчинств. У міфології слов’янських народів вампір – це упир, тобто мрець, який нападає на людей і тварин.
Отже, можемо з упевненістю стверджувати, що феномен суїциду з’явився ще на початкових етапах розвитку людини. Історія свідчить, що протягом свого розвитку людство ставилося до суїциду неоднозначно через наявність різних соціальних, ідеологічних та етнокультурних поглядів. Арістотель та Платон були супротивниками самогубства і вважали,