2.2 Український фольклоьр та його

характерні особливості

У народознавстві паралельно використовують термі-ни «народна творчість», «народна поезія», «народна сло-весність», «народна поетична творчість», «усна народна творчість» та «фольклор». Науку про народну творчість прийнято називати фольклористикою. Проте це дуже за-гальне й широке поняття. Найуживанішим у сьогоденній практиці є поняття «фольклор». Фольклор - це народна творчість, в якій «художнє відображення дійсності відбу-вається в словесно-музично-хореографічних формах ко-лективної народної творчості, що виражають світогляд трудящих мас і нерозривно пов'язані з їхнім життям та побутом».[10]

Усна народна творчість узагальнює багатовіковий людський досвід, вона є носієм і втіленням народної муд-рості, народного світогляду, його ідеалів. У ній відбива-ється національна психологія, національна свідомість на-роду, це його історія, філософія, мораль, правові закони.

Фольклор як категорійне явище має свої, тільки йому притаманні особливості. Найхарактернішою з них є усна форма творення й побутування. Узагальнені форми життя, виховання, навчання, спостережливості втілюва-лись у рідному слові, закріплювались, передавались із вуст у вуста, шліфувались, набували значимості «народ-них перлин», які одне покоління передавало іншому як найдорожчу спадщину.

Прагнення зберегти словесне народне творіння по-требувало розвитку пам'яті, тому дослідники одностайно сходяться на .тому, що «фольклор є мистецтвом пам'яті». А це, в свою чергу, впливало на його жанрову структуру, поетичність. Невеличкі за обсягом фольклорні твори (пісні, приказки, забавлянки, утішки, примовки), завдяки образності й влучності рідного сло-ва, краще запам'ятовувались, використовувались у по-всякденному спілкуванні, знаходили свого слухача.

Фольклору властива така риса, як традиційність. Фольклор бере витоки з народних традицій, своїми коренями він сягає у давнє минуле. Завдяки йому забез-печується нерозривний взаємозв'язок між минулим і су-часним, він також є скарбницею сталих народних зви-чаїв і стимулятором їх дальшого розвитку. «Головна оз-нака традиції — не косність, а певний ступінь сталості і неодмінно міцність спадкових зв'язків у розвитку,— пи-ше історик фольклору Б. Путилов.— Традиційність є спе-цифічна форма народного життя, культури, побуту, фор-ма його руху. Всякий фольклорний процес неминуче на-буває характеру руху всередині традиції, еволюції та трансформації традиції. На будь-якому відрізку часу фольклор будь-якого народу становить собою динамічну систему, певний стан традиції. Новоутворення, що при цьому виникають,— це перш за все зсунута і змінена традиція».

Суттєвою ознакою фольклору є варіантність, фольк-лор не має незмінних форм. Багато варіантів фольклорних творів свідчить про колективний характер творення, хоч, безперечно, фольк-лорні твори і мали своїх авторів у найпершому варіанті. Тому для усної народної творчості характерне поєднання колективного й індивідуального. Індивідуальне, яке сприймається гуртом, швидко поширюється, доповнюєть-ся, стає колективним творенням. Імпровізаційність як фольклорна ознака яскраво ви-являється в казках, легендах, частівках, коломийках, бувальщинах, спогадах.

Український фольклор різноманітний за жанровою характеристикою. Увесь фольклор умовно поділяють на прозовий та поетичний . Прозовий фольклор у свою чергу поділяється на дві великі групи: художня проза і документальна (неказкова).

До художньої прози належать різні види казок: про тварин, героїко-фантастичні та чарівні, соціально-побу-тові, кумулятивні казки, небилиці.

Документальна проза охоплює легенди, перекази, опо-відки, народні оповідання. Провідною функцією неказкової прози є засвідчення та пояснення історично вірогід-них джерел. Народні оповідання (оповідки) ведуться здебільшого від першої особи, мають характер спогадів про якісь надзвичайні події, пригоди або повчальні гумористичні історії, іноді з гумором. Наприклад, «Не випусти рака з рота»:

—

—

—

—

—

—

—

Одним із жанрів поетичної усної народної творчості є замовляння, заговори, які начебто несуть у собі чудодій-ну силу впливу на навколишній світ. У народі побуту-ють господарські, лікувальні, громадські, приворотні за-мовляння. Ось деякі приклади:

- Сороко, сороко,
Вичисти мені око!

(Замовляють, коли щось потрапило в око.)

Гикавка, гикавка,
Біжи до води,
Кого стрінеш там,
Того й напади:

Чи коня,

Чи вола,

Хоч кобилу,

Хоч дівчину чорнобриву.

(Цим заклинанням допомагають позбутися гикавки.)

До поетичної народної творчості належать короткі влучні вислови — приказки, примовки, прислів'я, загад-ки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажан-ня, афоризми тощо. Цей вид творчості називається параміографією, що означає найкоротші жанри, які в образній формі відображають найсуттєвіші сторони навколиш-нього середовища, суспільних і родинних відносин.

Серед дитячого фольклору у цьому жанрі найпоши-реніші примовки, заклички, прозивалки, мовчанки, мирилки, каламбури, дотепи-пастки.

Як ставитись вихователеві до кепкувань, прозивалок, дотепів-пасток? Адже вони несуть негативне емоційне забарвлення. Забороняти? Та це не допоможе. їх ство-рюють самі діти, вони їх і промовляють. Це прояв дитя-чої творчості. З приводу цього академік М. Стельмахович пише, що заборона нічого не дасть, «...хіба що ві-діб'є бажання від щирого волевиявлення настрою, від захоплення римуванням слів, критичного ставлення до вчинків, придушить мовну ініціативу, позбавить можли-вості пізнати полеміку, відчути суть міжособистих взає-мин, набувати вміння відстоювати свою гідність, усу-вати непорозуміння, бути стриманим, статечним, вміти попросити пробачення, помиритися, якщо допустив нео-бачний учинок чи посварився, не ображатися на критику, якщо вона