проконсулом Іудеї. Ось переклад цього письма, посланого проконсулом римському сенату в час земного життя Ісуса Христа: “Великому і шановному Сенату римському сенатор Лентул, правлячий Іудеєю, бажає здоров’я. В даний час з’явився чоловік – він тепер живий з високими якостями, називаючий себе Ісусом Христом. Народ говорить, що Він могучий по своїх діяннях пророк; ученики іменують Його Сином Божим. Він воскрешає мертвих і зцілює від всяких хвороб. Цей чоловік високого зросту і стрункий. Його лице строге і дуже виразне, так що ті, хто дивляться на нього несилах не любити Його і разом з тим не бояться Його. Його світле волосся опускається гладкими до низу вух і звідти падають волосистими локонами на самі плечі; вони розділені наверху голови, як у Назареїв. Чоло гладке і спокійне, лице досконало чисте. Щоки Його прикриті легким рум’янцем, з невеликою темнуватістю. Погляд має приємний і відкритий. Ніс і рот дуже правильні. Борода доволі густа, невелика, однакового кольору з волоссям голови, розділяється на дві частини на підборідді. Очі голубі і дуже живі. В Ньому помітно щось грізне, коли він робить ви говір або прирік, між цим як строгість і ласкавість є супутниками Його настановам і повчанням. Його лице має чудну приємність, з’єднану з важкістю. Його ніколи не бачили щоб він сміявся але бачили коли він плакав. Постава в Нього струнка, руки довгі і красиві, плечі прекрасні. Вислови його великі і плавні, але говорить Він взагалі мало. На кінець, бачивши Його, не можна не признатися, що це один із красивіших чоловіків”.
Церковний історик Никифор Каліст зберіг для нас передання про зовнішній вигляд Пресвятої Богородиці: “Вона була, - середнього росту або як інші говорять, дещо більше ніж середнього, волосся золотоподібне, очі кмітливі, з зрачками ніби кольору маслини, брови дугообразні і вміру чорні, ніс продовгуватий, лице не кругле і не остре, але трохи продовгувате, руки і пальці довгі”
“Одяг скромний, відсутня розкіш, ходьба тверда, погляд строгий, з’єднаний з приємністю, тиха і покірна батькам, розмова тиха, линуча від неозлобленого серця”. “В неї розум – Богом керований і до Бога одного спрямований, очі Її завжди направлені до Бога. Серце її чисте і непорочне
ВИСНОВКИ
Іконознавство традиційно православних країн (Греції, Грузії, Болгарії, Вірменії, Сербії, Македонії, Румунії, Росії, Ефіопи, Лівану, Сирії, Єгипту, України, Білорусі) має свою давню історію. На жаль, у цих країнах упродовж XX століття воно не збагатилося якимись оригінальними й новаторськими ідеями. Учені продовжували керуватися традиційними уявленнями про ікону, які склалися ще в добу Візантійської імперії й спиралися на вчення святих отців Східної Церкви, на стародавні правильники іконного малювання (так звані єрмінії) й на теорію символів кольорів і просторових співвідношень на іконах, яку приписують Діонісієві Ареопагіту.
Західні ж учені — переважно з традиційно не прав ослав них країн — зуміли по-новому оцінити ікону. Можна сказати, що віруючий християнський Захід, а також його науковий світ знову відкрили для себе велич ікони, яка не має аналогій у західному сакральному мистецтві римо-католицизму й протестантизму. Певна річ, не всі спостереження й висновки західних колег ми поділяємо, бо виховувалися на інших зразках мислення. Ікона в храмі змалку звична для нашого ока. Вона — не екзотика (саме так часом сприймають Ті представники західної християнської цивілізації), а необхідний атрибут Богослужіння й навіть хатнього «святого куточка», де мільйони наших віруючих співвітчизників щоранку й щовечора підносять молитви до Бога. Однак і чужий погляд на ікону — корисний. Він застерігає нас як од надмірного консерватизму в поглядах на ікону, так і від зайвого опобутовлення її. Адже звикання до ікони часом викликає своєрідну «інфляцію святості» в ній, знецінення тих рис, які пов'язують ікону з Євангелією, з історією мученицької ранньої християнської Церкви, з літургійним призначенням ікони. Про все це нам нагадують не так праці консервативного іконознавства (тобто вчених із традиційно православних країн), як нові дослідження західного іконознавства.
Пробудження інтересу до ікони в усьому світі є вельми позитивним явищем. Але тут криються й негативні моменти. Суто наукова цікавість поступово перейшла на рівень торгівлі, антикваріату, навіть злодійства, мафії. Викрадання творів мистецтва з музеїв та приватних зібрань у найпершу чергу торкнулися ікони. Цей факт є неймовірним парадоксом і подвійним злочином. Адже ікона — то частина «зображальної Біблії», а Біблія вважає крадіжку одним із найбільших гріхів, записаним серед десяти основоположних Божих Заповідей. Крадіжка святині як матеріальної цінності, як коштовної речі є справою неймовірною, позбавленою будь-якої логіки. Але, на жаль, згубний процес не припиняється. Україна в цьому плані зазнала чи не найбільших збитків: понад 70 років тоталітарного режиму ікона, разом з іншим мистецтвом Церкви, вважалася чимось ворожим. Нищення ікон в Україні — то загальновідомий культурний геноцид. Однак і те, що чудом збереглося, почали поступово розкрадати й вивозити в західні країни на продаж збирачам сакрального мистецтва.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Угринович О. М. «Искусство и религия»: (Теоретич очерк). – М.: «Политиздат, 1982
Кравченко А. С., Утін А. П. “Секрети ремесла”, - Москва: “Стійл ЛТД”, 1993р.
Яків Криховецький. Богослов’я та духовність Ікони. – Львів: Свічадо – 2000р.
Дмитро Степовик. Історія української ікони. – Київ: Либідь, 1996р.
Алдашина А. Е., Алдашина Н. Е. Труд иконописца. Москва: Молодая гвардия. 1998
Генрі Дж. М. Еоцен. Споглядаючи красу Господа. Львів: Свічадо. – 1995р.
Шпідлік, Томаш, Рупнік,
