Дослідники поганства праукраїнців не висловлюються проти нього надто різко. Це тому, що воно не виявило християнству такого брутального спротиву, як, скажімо, грецьке й римське поганство в перших трьох століттях нашої ери, коли послідовників віри у Христа віддавали на розтерзання хижим звірам або прилюдно катували. І ще тому, що праукраїнське поганство підготувало й виробило такі форми куль-тури, які з певними корективами годилися й для но-вої християнської ідеї. Ця надзвичайно цікава пробле-ма ще не вивчена сповна: мирне, невойовниче зіткнен-ня двох дуже різних концепцій духовної культури на основі узвичаєних та улюблених форм народної творчості. Глибокий аналіз цього перехідного періоду в українській культурі — від поганства до християн-ства — дав відомий учений і богослов Іван Огієнко (митрополит Іларіон). У своїй історико-релігійній монографії на цю тему він писав: «Українське дохри-стиянське («поганське») вірування, довгі віки досить помітно хитане, на кінець X віку легко поєдналося з Православ'ям і стало виразно уступати йому. І наша Українська Церква стала закорінюватися й міцніти, хоч була принесена з іншого ґрунту. У самій Візантії справа була інша: Церква там зростала від свого по-чатку, ширилася з бігом віків, мала свою вікову без-перервну історію й переживала належно свої життєві реальні стосунки з поганством. Не те було в Україні: до певної міри на нашій землі вона була новиною, яка вже далеко відійшла від старого поганства».

Проте свого часу, майже за сім століть до хрещення Русі-України, Візантія також вирішувала аналогічну проблему: єднання усталених форм поганської куль-тури Середземномор'я з християнською релігією. Явища у Візантії на терені християнської культури після легалізації християнства імператором Констан-таном І розвивалися за тим самим «сценарієм», що й у Русі-Україні по запровадженню християнства кня-зем Володимиром Великим: нове мистецтво, засно-ване на вірі в одного Бога, який став людиною (і, отже, узаконив можливість бути зображеним за допомогою мистецьких Засобів), використало багато рис мисте-цтва попередньої доби. У Візантії мистецтво попе-редньої доби складалося з двох частин: мистецтва античних Греції та Риму й народного мистецтва хри-стиянського Сходу. Важко уявити процес формування візантійської іконографії без взаємного впливу цих двох складників. Яка частина впливала більше, а яка менше — то інше питання, навколо котрого, до речі, давно тривають суперечки візантологів. Одні з них схильні бачити у візантійському мистецтві продовжен-ня античних традицій, лише з невеликими модифі-каціями. Інші ж бачать у своєрідній іконографії та стилістиці візантійських мистців результат впливу мистецтва племен і народів, які населяли азійську, час-тину Візантії: персів, арабів, вірмен тощо. Проте жодний дослідник раннього візантійського мистецтва (IV—VI ст.) не заперечує сполучення в певних про-порціях античних і східних рис.

Цілком очевидно, що йдеться не про механічне їх поєднання, а про синтез. Давніші складники, роз-плившись у новому мистецтві, розпізнавалися за внут-рішньою природою, а не за формальними ознаками. Тому неправомірно ставити знак рівності між візантій-ським мистецтвом і сумою античних та народних східнохристиянських традицій. «Було б великою по-милкою стирати кордони між народним східнохристиянським та візантійським мистецтвом. Вони існували паралельно. Постійно взаємно впливаючи, борючись одне з одним і пожинаючи то перемоги, то поразки, вони все ж не зливалися докупи... Об'єднуючи увесь християнський Схід після V століття під однією на-звою «Візантія», ми робимо принципову помилку, недооцінюючи ті величезні творчі можливості, які хова-лися в народних пластах численних національних культур християнського Сходу. З другого боку, роз-чиняючи Візантію в понятті «християнський Схід», ми не віддаємо належного своєрідності тієї культури, яка склалася на берегах Босфору. Пов'язане зі східно-християнським мистецтвом спільністю релігійного світогляду, внаслідок чого його мистецька мова була зрозуміла й простому віруючому, візантійське мисте-цтво виникло в зовсім іншому соціальному середовищі. Воно було продуктом великого міста, придворного суспільства, централізованої державної церкви. Заліз-на хода його експансії часто нищівно руйнувала паростки національних культур, нівелюючи й розчи-няючи в єдиному столичному стилі численну розмаї-тість їхніх виявів. Оскільки в основі візантійського мистецтва покладена неповторно індивідуальна соціо-логічна підвалина, остільки воно вимагає чіткого виді-лення із загального комплексу суміжних із ним мистецтв християнського Сходу» .

Зрозуміло, правдою є те, що історія повторюється. Бо таку ж саму схему становлення християнського мистецтва спостерігаємо і в Україні. Підкреслимо слово «схему», бо зміст та характер подій був іншим — з різницею в кілька століть, з іншими соціальними умовами й національним складом населення. Крім того, у Візантію IV—VI століть ніхто не приніс із зовні готових зразків мистецтва — воно творилося на місці з тих складників, на яких ми щойно зупинялися. Київ же дістав готові, завершені зразки мистецтва з усіма його особливостями, аж до дрібних деталей способу й техніки виготовлення того чи іншого мистецького твору. Ці зразки дала Києву та ж Візантія, котра по-тратила на їхнє «мистецьке шліфування» не більше і не менше як сім віків тяжкої боротьби, включаючи й криваву — за доби іконоборства 726—842 років. З урахуванням усіх цих відмінностей, у всьому іншому ми бачимо чимало повторень і збігів.

Наприкінці X — початку XI століття християнство і його культура в Русі-Україні опинилося не у вакуумі, а посеред розвиненого культурного середовища, яке складалося віками. За первісною силою цю культуру цілком можна порівняти з народною культурою Сходу в період становлення візантійського мистецтва. Психо-логія творчості праукраїнців ґрунтувалася на принци-пі зображальності, зумовленому сумою факторів — і