Після такого послання, та ще й «в ім'я Святої Трійці», Константин V розв'язав проти Церкви справ-жній терор, внаслідок якого іконовизнавцям, особливо ченцям, відрізали носи, вуха, язики. Тих, котрі не ви-знали рішень іконоборського собору 754 року, зашива-ли в мішки, прив'язували каміння й кидали в море. Монастирі перетворювали на стайні для коней і казар-ми для вояків. Багатьом вищипували бороди або під-палювали їх. Над ченцями й черницями знущалися в той спосіб, що під загрозою смерті змушували їх одружуватися. Недалеко від Ефеса тридцять вісім чен-ців засипали в ямі живцем. Загалом іконоборство у Візантії тривало 116 років (726—842) за правління одинадцяти візантійських імператорів та імператриць. До речі, саме імператриці-регентші, Ірина — напри-кінці VIII століття й Теодора — у середині IX віку, підтримавши визнавців ікон, значною мірою посприяли припиненню іконоборства та відновленню пошануван-ня ікон у церквах як необхідного й канонічного атрибута при здійсненні головного Богослужіння — Божественної Літургії.
Кульмінаційними моментами в трагедії іконобор-ства стали Сьомий Вселенський Собор 787 року в Нікеї й помісний собор 842 року в Константинополі, Якраз 787 року були прийняті постанови всіх єписко-пів (східних і західних) про те, що разом із зобра-женням хреста всі ікони, мозаїки, образи на чашах для причастя, на митрах і ризах мають залишитися І церквах, але треба віддавати повагу образові, а не матеріалу, з якого його зроблено. Це останнє засте-реження Сьомого Вселенського Собору дуже важливе, бо ще до початку іконоборства деякі ревнителі ікон спотворювали саму суть шанування образів, зішкрі-баючи з них фарбу під час причастя, обираючи ікони кумами при хрещенні немовлят і чинячи інші незаконні дії, які віддавали фанатизмом. Таке перебільшування пошани до ікон і викликало часто лють в іконобор-ців. Тому Сьомий Вселенський Собор зайняв з цьогс питання тверду позицію щодо духовного поклоніння, заборонивши принижуючий уклін матеріалові.
Після Сьомого Вселенського Собору стався другий спалах іконоборства, зокрема, за імператора Лева V Вірменина, але ця боротьба не набула таких диких форм, як під час правління імператорів VIII століття Лева III Ісавра та Константина V Копронима. Оста-точну крапку на іконоборстві поставив помісний собор 842 року, який визнав іконоборство єрессю у Вселен-ській Церкві (бо всі римські папи також гостро засу-дили іконоборців), оголосив відлучення іконоборців од Церкви (анафему), реабілітував жертв іконоборції і встановив день їхньої пам'яті у великий піст я» день торжества православ'я, коли звершується спеці-альна служба чину вічної пам'яті про тих, хто заги-нув за ідею іконовшанування.
І тепер серед християн кількох протестантських віровизнань досить поширена думка, що наявність ікон у православних церквах є ідолослужінням. Як і колись іконоборці VIII та IX століть, сучасні протестанти по-силаються на процитоване місце з біблійної книга «Повторення Закону», а також на Другу Божу Запо-відь: «Не роби собі різьби і всякої подоби з того, ще на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під зем-лею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я — Господь Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину бать-ків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тися-чам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей» (Книга Вихід, 20:4—6). Але прово-дячи знак рівності між «різьбою і всякою подобою» про які йдеться в книгах Старого Заповіту, та іконами що відображають зовсім іншу реальність, християни-протестанти допускають помилку, як допускали ї іконоборці у Візантії VIII—IX століть, як її допуска-ють представники юдейської та магометанської релі-гій. Забувається, що людство епохи Старого Заповіту й людство епохи Нового Заповіту жило в дуже від-мінних між собою реаліях.
Між цими епохами минули не тільки віки, а й від-булися події космічного масштабу: Бог
